Жили собі дід та баба, та не було в них діток. Журилися старенькі дуже. Якось пішов дід у ліс, вирубав з ясеня поліно, зробив із нього подобу хлопчика та й приніс додому. Поклала баба ту деревинку в колисочку, заколисувала-приспівувала.
І сталося диво — за ніч ожила деревинка, обернулася в гарненького хлопчика. Зраділи дід з бабою, нарекли його Івасиком-Телесиком. Ріс він не по днях, а по годинах, та став уже й татові помічником.
Зробив дід йому човника золотого та весельце срібнеє. Плавав Івасик-Телесик по річці, рибу ловив, та як набереться повний човен — припливає до берега, кличе матінку: «Матусю-голубонько, винеси мені їсточки, я тобі рибки наловив!» Прибіжить баба з кошиком, забере рибу, нагодує сина — і знов він на воду.
Підслухала те все Зміїха лиха, що в лісі жила. Заздрить вона, що в людей дитина гарна, а в неї тільки донька кривенька. От і задумала вкрасти Івасика. Прийшла на берег, та й кличе товстим голосом: «Івасику-Телесику, припливи до бережка, я тобі їсточки винесла».
А Івасик розумненький — почув, що голос не материн, грубий, та й каже: «Не матусин то голосочок, не до тебе припливу». Розсердилася Зміїха, побігла до коваля. «Ковалю, скуй мені тонкий голосочок, як у материнський». Скував коваль. Повернулася Зміїха, кличе тоненько-голосисто: «Івасику-Телесику, припливи до бережка…» Подумав хлопчик — ніби й матусин голос. Підплив до берега. А Зміїха — хап! — за чубчик, та й понесла до своєї хати в ліс.
Принесла Зміїха Івасика додому, каже доньці своїй Оленці: «Розпали-но піч, та засмаж мені цього хлопця, я з полювання голодна повернуся». Сама ж побігла кликати рідню на бенкет. А Оленка лиха — у матір вдалася.
Розпалила Оленка піч, узяла лопату дерев’яну, велику, та й каже: «Лягай-но, Івасику, на лопату, я тебе в піч саджатиму». А Івасик хитрий — він уже все обдумав. «Я ж, тітонько, не знаю, як лягати. Покажи спочатку сама, а тоді й я ляжу, як треба».
Дурна Оленка лягла на лопату, а Івасик — як штовхне її в піч, заслінкою затулив, та й мерщій із хати на високого явора. Заліз на самісіньку верхівку, сидить, не дише.
Прибігла Зміїха з гостями, а в печі тільки кістки тріщать. Зраділа: «Сідаймо, кумоньки, наїмося Івасикового м’яса». Поїли, поскладали кісточки — аж бачать: то донька її, Оленка, в печі спеклася. Заревіла Зміїха несамовито, кинулася шукати Івасика — а він на яворі.
Кинулася Зміїха до явора, гризе його зубами, рубає сокирою. Аж ось летять гусоньки. «Гусоньки-лебедятка, візьміть мене на крилонька, занесіть до матінки!» Перші пролетіли, другі пролетіли, а третя зграйка зглянулася над хлопчиком, підхопила на крилонька та й понесла до батьківської оселі. А Зміїха з горя лопнула. Так Івасик-Телесик розумом-кмітливістю від лютої смерті врятувався та живий-здоровий до тата з мамою повернувся.
💛 Кмітливість і розум визволять із найбільшої біди.