⏱ ~4 хв читання
Бабуся з дідусем мали маленький будиночок на околиці містечка. До нього прибудовано було ґанок з виноградом, а під будинком — підвал із дубовими дверима.
Мар’янка приїхала до бабусі на канікули. Вона привезла валізу, плюшевого зайчика і три книжки. Перші два дні все було чудово: Мар’янка збирала аґрус, пекла з бабусею пиріг, малювала котів. А на третій вечір сталося ось що.
Вона сиділа на сходах у коридорі і чекала, поки бабуся закінчить мити посуд. У будинку було тихо, тільки годинник тукав. І раптом — знизу, з-під підлоги, дуже тихенько, долинуло:
— …ой, у вишневому садочку…
Мар’янка завмерла. У підвалі хтось співав. Тоненько, з придихом, наче зовсім стара бабуся.
Дівчинка прислухалась. Голос пропав. Тільки годинник тукав далі.
— Бабусю, — обережно покликала Мар’янка. — А в підвалі хтось є?
Бабуся виглянула з кухні, витираючи руки рушничком.
— Що ти, дитино. Хто там може бути? Лише банки з варенням.
— А я чула, як хтось співає.
— Тобі здалось. Ходи краще пити чай.
Але наступного вечора Мар’янка почула знову. Тепер це було:
— …тири-ри-рам… шурх-шурх… ой, та й хороше…
Голос то ставав чіткішим, то губився, наче хтось говорив крізь подушку. Десь у тому ж напрямку щось м’яко тупотіло — ніби маленькі кроки.
Мар’янка побігла до дідуся, який сидів на ґанку.
— Дідусю, у вашому підвалі точно живе хтось! Він співає!
Дідусь поправив окуляри й хитро усміхнувся.
— Точно, кажеш? Ну добре. Ходімо подивимось разом.
Він узяв ліхтарик і свою стареньку палицю. Мар’янка міцно вхопилась за дідусеву руку. Серце в неї стукотіло швидко-швидко, мов горошина у бляшанці.
Дідусь відчинив дубові двері. Сходи вниз були прохолодні, кам’яні. Пахло яблуками, сіном і трошки — землею. На третій сходинці Мар’янка раптом почула ясно:
— …тільки ти, тільки я…
Дівчинка завмерла.
— Дідусю, — прошепотіла вона. — Чуєте?

— Чую, чую. Ходімо нижче.
У підвалі було тепло й затишно, не так, як вона собі уявляла. На полицях рядочком стояли банки: вишневе варення, ягідний компот, мариновані огірки. У кутку — мішок із картоплею. А на самій верхній полиці…
Мар’янка підняла очі — і ахнула.
Там стояв старий-престарий радіоприймач. Дерев’яний, із заокругленим верхом, із круглим вічком, у якому ледь-ледь світилася жовтувата лампочка. Радіо стиха хрипіло і виспівувало:
— …ой, у вишневому садочку…
— Ось він, твій співак, — усміхнувся дідусь.
— А чому він вмикається сам?
— Не знаю. Він старий, цьому радіо більше років, ніж мені. Я думав, він давно вже зламаний. А виходить — оживає вечорами. Може, лампи в ньому підігріваються від тепла з кухні.
І тут із-за радіо визирнула маленька сіра мордочка. Дві чорні намистинки-очка, рожевий носик, вусики тремтять.
— Ой! — пискнула Мар’янка. — Мишка!
Мишка не злякалась. Вона спокійно вилізла на полицю, сіла поруч із радіо й нашорошила вушка. Виглядало так, ніби вона слухає пісню і дуже задоволена.
Дідусь тихенько засміявся.
— Ось воно як. Виходить, у нашого радіо є друг. Він тут собі щовечора співає, а вона приходить його послухати. Ніхто нікого не ображає.
Мар’янка обережно підійшла ближче. Мишка глянула на неї спокійно — і навіть не втекла. Її маленьке тіло ледь-ледь похитувалось у такт пісні, наче вона колисалась.
— Я назву її Хвостик, — прошепотіла дівчинка. — Можна?
— Хай буде Хвостик, — кивнув дідусь.
Вони ще трошки постояли, слухаючи. Радіо співало стару пісню про садочок. Хвостик кивав вусиками. Лампочка тепло жевріла, наче маленьке сонечко.
Коли вони піднялись нагору, бабуся вже наливала чай.
— Ну що, знайшли страшного співака?
— Знайшли, — серйозно сказала Мар’янка. — Це радіо. І мишка. Вони друзі.
Бабуся підняла брови, але нічого не сказала, тільки поклала на тарілку зайвий шматочок хліба з маслом — для Хвостика.
Тієї ночі Мар’янка вже не боялась голосу з підвалу. Вона лежала, слухала далеку тонесеньку пісеньку — і всміхалась. Унизу, серед банок із варенням, друге серце маленького будинку співало свою колискову. А поруч сиділа сіренька мишка і кивала в такт.
✨ Найдивніша дружба часом ховається там, куди ми боїмося зазирнути ✨

