Фея веселок

⏱ ~6 хв читання

Високо-високо над землею, там, де хмари лежать, як білі м’які подушки, а між ними бігають сонячні зайчики, жила маленька фея. Звали її Веселунка. Вона була зовсім невеличка — з пелюстку анютки завбільшки, з прозорими крильцями, наче з мильної бульбашки, і з пензликами в обох руках, що завжди стирчали в неї за поясом, як у художника.

Робота в Веселунки була найкрасивіша на світі. Після кожного дощу вона вилітала на найвищу хмарку, набирала фарби з невеличких глечиків, які в неї висіли на поясі, і малювала по небу веселку. Сім кольорів. Один за одним. У певному порядку: червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий.

Люди на землі, побачивши веселку, зупинялись. Хтось показував пальцем угору. Хтось казав «дивись-дивись!». Маленькі діти радісно стрибали. Старі бабусі усміхались своєю тихою усмішкою. І Веселунка, сидячи на хмарці, вдоволено махала ніжками й хіхікала.

Аж одного разу сталась дивна історія.

Дощ того дня був особливо великий. Лив-лив-лив, поливав поля, городи, дахи. Земля напилась, дерева аж блищали від води, на калюжах підстрибували маленькі бульбашки. Веселунка чекала, поки можна буде вилітати. Вона любила запах землі після дощу — такий теплий, грибковий, із дрібкою свіжої трави.

Коли дощ почав ущухати, Веселунка взяла свої глечики і вилетіла на хмарку. Глечики висіли на тоненькому шкіряному пояску. Вона почала діставати їх один за одним.

Червоний — є.

Вона провела пензликом по небу великою дугою. З’явилась гарна, соковита червона смужка.

Помаранчевий — є.

Друга смужка лягла поряд, як скибочка апельсина.

Жовтий…

Веселунка пошарила рукою по поясу. Жовтого глечика не було. Вона ще раз пошарила — нема. Вона зазирнула в маленьку торбинку, яку носила на плечі. Там були крихти від печива і запасний пензлик, та глечика з жовтою фарбою — ні. Веселунка згадала: вранці вона мила глечики у краплі роси і поставила жовтий сушитись на квітку нарциса. І забула. Він залишився десь там, на землі, на квітці.

Веселунка завмерла. Унизу, на землі, люди вже виходили з домівок. Бабуся з горщиком висіла на ґаночку, дід з газетою на лавочці, дітлахи з виском бігли по калюжах. Усі чекали веселку.

А Веселунка стояла на хмарці зі сльозами в очах. Як же бути? Без жовтого веселка не веселка. Усі побачать. Усі здивуються. Усі скажуть: «Що за неповна веселка?»

Вона хотіла сховатись. Залізти в найгустішу хмарку, обмотатись нею з ніг до голови і не виходити аж до завтра. Може, до післязавтра. Може, ніколи.

Веселунка опустила пензлики. Сіла на хмарку, обняла коліна. Маленьке її серденько билось дуже швидко — від страху помилитись.

Аж раптом вона відчула щось тепле на щоці. Озирнулась. Це сонечко. Велике, кругле, золоте, заглядало з-за хмари. Воно не казало нічого вголос — сонця не вміють говорити голосно. Та промінчики його повільно лягли на дощові краплі, що ще трималися в повітрі.

І — диво. У повітрі, прямо посередині веселки, де мав бути жовтий, з’явився жовтий колір. Сам собою. Сонячний промінчик ніби втонув у дощовій крапелинці і розпустився в ній теплою смужкою. Сяйнув. Розтягнувся. І ліг між помаранчевим і зеленим — рівно, м’яко, золотисто.

Веселка засяяла повністю. Семикольорова. Така, що люди внизу аж зойкнули від радості.

Веселунка дивилась здивована. Її ротик відкрився сам по собі. Вона подивилась на сонечко.

— Це ти? — прошепотіла вона.

Сонечко усміхнулось своєю золотою усмішкою. І промінчик ніжно торкнувся щічки Веселунки — так, ніби сказав «так».

— Іноді нам не вистачає одного, — почула Веселунка тихий, теплий голос, що йшов з самого світла. — Іноді нам не вистачає сміливості. Іноді кольору. Іноді сили. І це не страшно. Світ помагає сам, коли ми не можемо. Ми не самі тут, маленька. Ми — команда.

Веселунка слухала. Вона взяла свій пензлик і домалювала зелений, блакитний, синій і фіолетовий. Веселка сяяла від краю до краю, як міст з кольорового скла. Унизу люди дивились угору, і в їхніх очах теж відбивалось маленьке сяйво.

Веселунка повернулась до сонечка.

— Дякую, — сказала вона тихо. — Я думала, що зіпсую все.

Сонечко знов усміхнулось.

— Ти не зіпсувала. Ти зробила рівно те, що могла. А все інше — допомогли інші. Так і має бути. Природа — це команда. І ми всі робимо красу разом. Не самі.

Веселунка склала свої глечики на пасок. Полетіла додому — у свою маленьку хмаркову халупку. Усю дорогу думала про слова сонця.

З того дня Веселунка вже не боялась помилок. Якщо забувала пензлика — поверталась. Якщо проливала фарбу — змішувала з тим, що залишилось. Якщо чогось не вистачало — спокійно дивилась на небо і чекала. І щоразу хтось приходив на допомогу: то сонечко, то вітерець, то навіть маленька краплинка дощу, що падала з хмарки і встигала затримати в собі останню часточку якогось кольору.

Одного разу в неї закінчився синій. Веселунка тоді озирнулась — і прилетіла велика синя птаха з блискучим пір’ям, обтрусила крильце, і одне сине пір’ячко повисло в повітрі, розчинилось у дощовій крапельці, і веселка отримала свій синій. Іншого разу не вистачило фіолетового. На допомогу прилетів метелик — фіолетовий, як вечірня хмара. Він покружляв навколо веселки, лишив за собою тонкий слід — і фіолетова смужка лягла на місце.

Веселунка все більше переконувалась, що сонечко мало рацію. Що ніхто в природі не самотній. Що в кожній справі є невидимі помічники — треба тільки не боятись попросити, не боятись прийняти.

Коли в неї з’явилась маленька племінниця — теж фея, теж з пензликами на поясі, — Веселунка стала вчити її малювати веселки. І найперше, що вона казала маленькій Райдужці, було не про кольори і не про порядок. А ось що:

— Не бійся, мала. Якщо щось забудеш — ми всі тут. Сонце. Вітер. Птахи. Метелики. Краплі. Хмари. І я — поруч. Світ — це команда. Ми всі робимо красу разом.

Вона малювала з усмішкою. І знала: якщо щось не вийде — світ допоможе. Бо у світі ніхто не сам. І в роботі. І в радості. І навіть в маленькій помилці. Хтось завжди є поруч — щоб додати недостаючий жовтий.