Дзеркало, що відповідає

⏱ ~5 хв читання

Орися гостювала у бабусі вже третій день. Найбільше їй подобалася маленька кімнатка під дахом, де пахло яблуками та лавандою. У кутку стояло старе овальне дзеркало в дерев’яній рамі, вирізьбленій маленькими листочками.

Того вечора бабуся загорнула Орисю в картату ковдру, поцілувала в чоло і вимкнула велике світло. Залишилася тільки настільна лампа, що світила теплим бурштиновим колом.

— Добраніч, кімнатко, — прошепотіла Орися, як її навчила бабуся. — Добраніч, ліжечко. Добраніч, дзеркало.

І раптом, дуже тихо, наче з-під води, дзеркало відповіло:

— Добраніч.

Орися завмерла. Серце застрибало під ковдрою, як маленьке мишеня. Дівчинка натягнула плед аж до носа й уважно подивилася в куток. Дзеркало стояло мовчки, і в ньому відбивалася тільки лампа, тільки шматочок рожевих шпалер та маленький краєчок її подушки.

‘Мабуть, мені здалося,’ — подумала Орися й заплющила очі. Але через хвилину почула знову — тоненьке, обережне:

— Не бійся.

Цього разу серце застрибало ще швидше. Орися визирнула з-під ковдри. У дзеркалі, здавалося, щось ворухнулося. Лампа кліпнула, тінь від яблуневої гілки за вікном проповзла по підлозі. У будинку було так тихо, що чулося, як унизу цокає бабусин годинник.

Орися хотіла гукнути бабусю. Хотіла залізти з головою під ковдру й удати, що нічого не сталося. Але потім згадала бабусині слова: ‘Доня, страшно буває тільки тому, хто не подивився як слід.’

Дівчинка глибоко вдихнула, відкинула ковдру й босими ніжками ступила на теплий килимок. Один крок. Другий. Третій. Старі дошки тихенько рипіли. Лампа гойдала її тінь по стіні.

Орися підійшла до дзеркала так близько, що бачила власний носик і два великі очі.

— Хто ти? — пошепки запитала вона.

— А ти хто? — відповіло дзеркало тим самим шепотом.

Орися закліпала. У дзеркалі дівчинка теж закліпала. Орися підняла руку — і та, з дзеркала, теж підняла. Орися всміхнулася — і відображення всміхнулося у відповідь, тепло й трохи лукаво.

— То це ж я! — видихнула Орися й засміялася так, що вся кімната засміялася разом із нею.

Але відображення раптом нахилилося ближче й сказало зовсім тихо, майже як подих:

— Я та ти, котра не боїться. Я живу тут і чекаю, коли ти прийдеш зі мною познайомитися.

Орися широко розплющила очі.

— А ти завжди тут була?

— Завжди, — кивнула друга Орися. — Просто ти раніше дивилася лише на зачіску й щічки. А я — це твоя сміливість. Хочеш, потиснемо одна одній руку?

Орися притулила долоньку до прохолодного скла. З того боку до її долоньки притулилася ще одна — точнісінько така сама, тільки трішки тепліша на дотик.

— Будемо дружити? — запитала Орися.

— Завжди-завжди, — пообіцяла та, з дзеркала. — І коли тобі буде лячно — згадуй, що я в тебе всередині. Тільки покликати.

Орися ще постояла трошки, розглядаючи свою нову подружку. У відображенні все було як у справжній кімнаті: і квітчасті шпалери, і лампа з абажуром, і кругла подушка з вишитим півником. Але здавалося, що там, по той бік, усе трошечки сяє — наче кімната знає якийсь ласкавий секрет.

— А якщо мені вночі присниться щось страшне? — запитала Орися.

— Тоді просто розплющ очі й подивися сюди, — відповіла друга Орися. — Я тобі помахаю. І страшний сон одразу здметься, як кульбабка від подиху.

— А якщо я вдень посварюся з кимось і почну плакати?

— Тоді теж приходь. Я тобі покажу, яка ти насправді гарна, коли всміхаєшся. Бо люди забувають, які вони гарні, коли їм сумно.

Орися кивнула. Усе це звучало дуже мудро для дзеркала — але, з іншого боку, дзеркало стояло тут, мабуть, ще тоді, коли бабуся була маленькою. Може, вона теж колись говорила зі своєю сміливістю в цьому склі.

— А бабуся теж до тебе приходила? — запитала Орися пошепки.

— Авжеж, — лагідно кивнуло відображення. — Ще коли була така, як ти. Тоді її сміливість мала довгі коси з блакитними стрічками.

Орися тихенько засміялася, бо уявила бабусю маленькою.

Потім дівчинка позіхнула, побажала дзеркалу солодких снів і повернулася в ліжко. Ковдра здалася ще теплішою, а тіні від яблуневої гілки — зовсім не страшними, а просто мереживними. Перш ніж заснути, Орися помахала рукою в куток — і там, у темному склі, ледь помітно ворухнулася маленька долоня у відповідь.

Зранку прийшла бабуся з горнятком молока й медовою скоринкою на тарілочці. Вона зупинилася на порозі й уважно подивилася на онуку.

— Ти сьогодні якась особлива, Орисю. Наче в тобі засвітився ліхтарик.

— Бабусю, — серйозно сказала Орися, поправляючи коси, — у твоєму дзеркалі живе моя найкраща подружка. І її звати теж Орися. Тільки сміливіша.

Бабуся поставила горнятко, присіла на крайчик ліжка й погладила Орисю по голівці.

— Знаєш, — сказала вона тихо, — у цьому дзеркалі живе ще багато сміливих дівчаток. І всі вони — це ти. Просто в різні дні.

Орися замислилася, відкусила скоринку і кивнула. А бабуся крадькома підморгнула старому дзеркалу. І дзеркало, здається, підморгнуло їй у відповідь — тепло, як старий-престарий друг.