⏱ ~4 хв читання
Яремко переїхав у нову кімнату на самому початку весни. Вона була маленька, з блакитними шпалерами в кораблики й великою старою шафою у кутку. Шафа дісталася ще від дідуся, і пахла вона старою книгою та трошечки яблуками.
Усе було б добре, якби не дверцята.
Кожного вечора, рівно тоді, коли Яремко вмикав нічник і брав у руки книжку, ліві дверцята шафи раптом — кр-р-рип! — починали повільно відчинятися. Самі. Без жодного вітру. Без чужої руки. Іноді відчинялися на долоньку, іноді — майже навстіж.
Перший раз Яремко так злякався, що шмигнув під ковдру з головою і сидів там, поки не заснув. Серце калатало, мов барабан на параді. Уранці виявилось, що дверцята так і стояли відчинені — рівно на ширину долоні.
Другого вечора він вирішив бути сміливішим. Сидів і дивився. І знов: о пів на дев’яту тихенько — кр-р-рип! — дверцята поїхали вбік.
— Хто там? — пошепки спитав Яремко.
У шафі мовчали його сорочки і светри. Тільки трошки колихнувся рукав смугастого джемпера, наче помахав. У повітрі пахнуло чимось зеленим, мов щойно зірваним листочком.
Третього вечора він покликав сестру Богдану. Богдана була старша, аж у третьому класі, і нічого на світі не боялась — навіть павуків.
— Дивись, — сказав Яремко. — Зараз самі відчиняться.
Вони сиділи на ліжку й не дихали. Годинник у коридорі задзвонив вісім тридцять. І — кр-р-рип! Дверцята слухняно поїхали вбік.
Богдана зморщила носа.
— Хм. Дивно.
Вона підійшла до шафи й зазирнула. Светри. Коробка з кубиками. Старий зошит дідуся. Нічого незвичайного.
— Може, підлога крива, — вирішила вона. — От воно й їде.
Але Яремко знав: підлога рівна. Він спеціально перевіряв олівцем — той не котився. І ще: дверцята завжди відчинялись точно у той самий час. Підлога так не вміє.
На четвертий вечір Яремко вирішив лежати тихо-тихо, з прикритими очима, і підглядати крізь вії.
Годинник пробив пів на дев’яту. У кімнаті щось ледь чутно дзенькнуло — наче тоненький дзвіночок із кришталю. Запахло чимось зеленим: молодим листям, дощем і трошки — медом.
Кр-р-рип! — дверцята поїхали вбік.
І тоді Яремко побачив.
З-за дверцят вилетіла малесенька дівчинка. Не більша за горобчика. Волосся в неї було наче пух кульбаби, у косі — пелюстка яблуневого цвіту, а за спиною — крильця, прозорі, мов мильні бульбашки.
Вона спокійно підлетіла до вікна, легенько штовхнула шпінгалет — і вікно прочинилось. У кімнату полилося свіже нічне повітря, що пахло садом і трошки бузком.
Фея зробила коло під стелею, торкнулась пальчиком абажура (той ледь гойднувся), і повернулась до шафи.
— Зачекай! — не витримав Яремко.
Фея завмерла у повітрі. Подивилась на нього круглими, як дві росинки, очима.
— Ти мене бачиш? — здивувалась вона тоненьким голоском, наче хтось дзенькнув ложечкою об чашку.
— Бачу. А ти хто?
— Я — фея вітерцю. Мене звати Шелестинка. Я живу в саду, а до твоєї кімнати ходжу через шафу — там, за нею, стара щілина у стіні. Дуже зручно. Я заходжу щовечора, відчиняю вікно й випускаю задушливе повітря, а впускаю свіже. Інакше тобі снитимуться важкі сни.
Яремко сів на ліжку.
— То це ти?! А я думав… думав, у шафі хтось страшний.
Шелестинка засміялась — звук був, як коли вітер пробігає по дзвіночках.
— Страшний? Я? Та я важу менше за пушинку! Просто дверцята — старенькі, рипучі. Я навіть пальчиком торкнутись не встигаю, а вони вже — кр-рип!
Вона підлетіла ближче і сіла Яремкові на коліно. Її крильця ледь-ледь лоскотали шкіру, наче метелик.
— Можна, я й далі ходитиму? Просто тепер ти знатимеш.
— Можна, — кивнув Яремко. — А ти приноситимеш мені добрі сни?
— Звісно. Сьогодні принесу тобі сон про подорож на кораблику.
Вона змахнула крильцями, легенько подмухала йому в чубчик — пахло конваліями — і шмигнула назад у шафу. Дверцята тихо — клац! — самі зачинились.
Яремко ліг. Простирадло пахло свіжістю саду. Десь під вікном тенькнула пташка. На блакитних шпалерах кораблики, здавалось, тихенько закивали вітрилами.
— Доброї ночі, Шелестинко, — прошепотів Яремко.
І поплив у сон — туди, де його вже чекав маленький білий вітрильник.
✨ Найдивніші гості часом приносять найсвіжіше повітря ✨