⏱ ~4 хв читання
Софійка вперше приїхала до прабабусі восени. Дорога була довга, машина гуркотіла, а коли вони нарешті спинились біля старенької хати, дівчинка одразу побігла оглядати сад.
Сад був великий і трохи дикий. Між яблунями ховались кущі калини, у траві шурхотіли сухі листки, а в кінці саду, біля старого паркану, стояв він — найбільший дуб, який Софійка коли-небудь бачила. Стовбур у нього був такий товстий, що навіть троє дорослих, узявшись за руки, не змогли б його обхопити.
Софійка підійшла ближче — і завмерла. На корі дуба були сучки. Багато сучків. І всі вони були схожі на… очі. Великі, маленькі, круглі, овальні. Одні дивились униз. Інші — кудись угору. А один, найбільший, дивився просто на Софійку.
— Артемку! — гукнула вона старшого брата. — Тут дерево… дивиться!
Артемко підбіг, поглянув і пирхнув:
— Та це ж сучки. Просто сучки. Ходи краще яблук назбираємо.
Але Софійка не йшла. Їй здавалось, що один із сучків-очей моргнув. Дівчинка зробила крок назад. Ще один. Серце стукотіло, як маленький барабанчик.
— Привіт, — прошепотіла вона. — Ти живий?
Дуб мовчав. Але вітер раптом ворухнув його гілки, і всі листочки зашелестіли — тихо, ласкаво, наче дерево засміялось.
Тоді з хати вийшла прабабуся Орися. Вона повільно йшла стежкою, спираючись на палицю, і всміхалась.
— Ага, — сказала вона. — Ти вже познайомилась з Дідусем Дубом?
— А чому в нього стільки очей? — запитала Софійка пошепки.
Прабабуся присіла на лавочку під деревом і поплескала по місцю поруч. Дівчинка обережно сіла, не зводячи погляду з кори.
— Це не очі, мій горішочку, — сказала прабабуся. — Це згадки. Цьому дубу вже двісті років. На ньому гойдалась я, коли була маленькою. На ньому гойдався мій татко. І мій дідусь. І ще багато-багато дітей до нас. А коли дитина любить дерево — на корі з’являється новий сучок. Маленький, як слід від поцілунку.
Софійка озирнулась на дуба. Тепер очі-сучки вже не лякали. Вони наче всміхались.
— А цей? — показала дівчинка на найбільший. — Він на мене дивиться.
— То моя згадка, — м’яко мовила прабабуся. — Я найбільше любила цей дуб. Він пам’ятає, як я плела вінки під його гілками. Як ховалась за стовбуром від дощу. Як годувала білочку, що жила в його дуплі.
Софійка обережно поклала долоньку на кору. Кора була тепла — наче дуб справді дихав. І тут вона помітила: з дупла вистромилась маленька рудохвоста білочка з горішком у лапках. Вона подивилась на дівчинку, моргнула чорним оком і знову сховалась.
— А якщо я теж буду його любити, — запитала Софійка, — у нього з’явиться моя згадка?
— Звісно, — кивнула прабабуся. — Але не одразу. Згадки ростуть повільно, як і самі дерева. Може, через рік. А може, через десять.
Артемко тим часом приніс мотузку. Він прив’язав її до товстої гілки і змайстрував гойдалку — таку саму, на якій колись гойдалась прабабуся.
Софійка сіла на гойдалку. Артемко легенько штовхнув. Дівчинка полетіла вгору — і ось вже бачить дах хати, ось бачить червоні дахи сусідніх обійсть, ось — далекий ліс і смужку річки. А дуб тримав її міцно-міцно своєю гілкою.
— Дякую, Дідусю, — прошепотіла Софійка, коли гойдалка зупинилась.
Їй здалося, що один із сучків-очей знову моргнув. Тільки тепер це було не страшно. Це було як підморгування старого друга.
Увечері, лягаючи спати, Софійка визирнула у вікно. Дуб стояв у місячному світлі, високий і спокійний, і тримав на своїх гілках усі-усі згадки про дітей, які колись на ньому гойдались. І дівчинка подумала: завтра неодмінно прийде до нього знову. І післязавтра. І через рік. Щоб у Дідуся Дуба з’явилась і її згадка — маленький сучок-око, який буде дивитись на майбутніх дітей з тихою лагідною усмішкою.
✨ Старі речі і старі друзі пам’ятають про нас більше, ніж ми думаємо ✨