Болотний вогник

⏱ ~4 хв читання

Орест із дідусем поверталися з рибалки. Сонце вже сідало, фарбуючи небо у рожевий колір абрикоса, а в торбинці у дідуся плюскотіли два карасі — не дуже великі, але зате свої.

Дорога йшла повз болото. Болото Орест не дуже любив. Вдень воно було просто мокрою низиною, де росла осока і квакали жабки. А ввечері — інша справа. Ввечері над ним підіймався легенький туманець, і здавалось, що з води дивиться хтось невидимий.

— Дідусю, ходімо швидше, — сказав хлопчик і взяв дідуся за руку.

— Куди поспішати? — усміхнувся дідусь Богдан. — Подивись, як гарно сонечко сідає.

Орест слухняно поглянув на захід. Дійсно гарно. І тут краєм ока він помітив: над болотом щось світиться. Маленьке. Жовте. Тепле.

Вогник.

Вогник плив над осокою — повільно, нерівно, наче хтось ніс ліхтарик і шукав загублену хустинку. То піднімався вище, то опускався майже до самої води. То рухався вправо, то вліво.

— Дідусю, — прошепотів Орест. — Дивись.

Дідусь Богдан зупинився і прижмурив очі.

— Ага, — сказав він спокійно. — Бачу.

— Це… це що? Болотний вогник?

— Та схоже на те.

Орест відчув, як холодок пробіг по спині. Він чув від хлопців у школі, що болотні вогники заманюють людей у трясовину. Що це душі тих, хто колись заблукав.

— Дідусю, ходімо! — потягнув він дідуся за рукав.

Але дідусь Богдан не рухався. Він пильно дивився на вогник, і брови його ворушились так, як завжди, коли він про щось думав.

— Знаєш, що, — сказав він раптом. — А ходімо подивимось.

— Туди?! У болото?!

— Тут є місток. Старий, але міцний. Я його ще хлопцем пам’ятаю.

Дідусь рішуче звернув зі стежки. Орест глитнув. Йому дуже не хотілось, але і дідуся самого відпускати — теж. Тому він міцно стиснув його руку і пішов слідом.

Місток і справді знайшовся. Сухі дошки скрипіли під ногами. Жабки замовкли — слухали, хто йде. А вогник… вогник раптом завмер. І почав поволі підлітати до них.

Орест заплющив очі. Серце тарабанило, мов на свято.

— Та відкрий очі, — лагідно сказав дідусь. — Поглянь.

Хлопчик обережно розплющив одне око. Потім друге. І ахнув.

Перед ними висів у повітрі маленький паперовий ліхтарик. Зовсім звичайний. Жовтий, кругленький, з малесенькою свічечкою всередині. Тільки якийсь дуже-дуже старенький: папір потертий-потертий, на боці — латочка.

— Та це ж… ліхтарик! — здивувався Орест.

Ліхтарик ледь-ледь похитався у повітрі — наче кивнув. А свічечка всередині блимнула двічі, мов очі.

— Я цей ліхтарик знаю, — тихо сказав дідусь. — Це ліхтарик старого Панаса. Рибалки. Він з ним щовечора сидів он там, на містку, і ловив линів. Уже років десять, як Панас помер. А ліхтарик, бач, шукає господаря. Десь, мабуть, у воду впав, та так і блукає.

Орест подивився на ліхтарик уважніше. І йому стало не страшно. А сумно. Маленький, потертий, самотній. Ось він тут уже десять років висить над болотом і чекає, що Панас прийде по нього.

— А можна… можна його забрати? — запитав хлопчик.

— А спитай у нього самого.

Орест простягнув долоньки. Ліхтарик повільно опустився прямо в них. Він був теплий — як кошеня, як свіжий хліб, як мамина рука.

— Підемо з нами? — пошепки запитав Орест. — Я тебе доглядатиму. Ставитиму на віконце ввечері. Будеш світити.

Ліхтарик блимнув свічечкою — тихо, лагідно. І раптом всередині, на дні паперового кружечка, Орест побачив старий-старий малюнок: маленький рибалка з вусами і трубкою. Панас. Він наче усміхнувся хлопчикові.

Орест ніс ліхтарик додому в долоньках, мов писанку. Дідусь крокував поруч і весь час повторював:

— От бачиш, онуче. Не все, що в болоті світиться, страшне. Іноді треба просто підійти ближче.

Удома Орест поставив ліхтарик на підвіконня. Запалив у ньому нову свічечку — від маминого сірника. І ліхтарик засвітився рівним теплим світлом, наче і не було тих десяти самотніх років над холодним болотом.

Вночі, перед тим як заснути, Орест дивився на жовтий вогник. І йому здавалось, що десь дуже далеко, у саду небесному, маленький рибалка Панас сидить на хмаринці з вудкою, бачить свій ліхтарик у віконці хлопчика і тихенько усміхається у вуса.