⏱ ~4 хв читання
Софійка обожнювала музику. У неї була маленька рожева колонка, яку тато подарував на свято. Вона з’єднувалась з мамчиним телефоном, і Софійка ставила свої улюблені пісні — про сонечко, про корівку, про маленький поїзд.
Коли музика грала голосно — Софійка літала по кімнаті. Вона стрибала, крутилась, співала разом. Їй здавалось, що музика заходить у кожну клітинку — і ноги тоді танцюють самі, навіть якщо їх не просити.
Того ранку Софійка увімкнула колонку на повну. Пісня про павучка, що повзе по нитці, гриміла так, що навіть чашка на столі трохи дзвеніла. Софійка скакала по килиму, як кенгурятко.
Їй було добре. Дуже добре.
Коли пісня закінчилась — Софійка почула стукіт. Не у двері — а у стіну. Тук-тук-тук. Хтось стукав з-за стіни.
Софійка завмерла. Мама зайшла з кухні. На фартушку у мами була мука — мама пекла оладки.
— Софійко, ти чула?
— Хтось стукає.
— Це тітка Галя зі стіни. Знаєш, чому стукає?
— Чому?
— Бо їй гучно.
Софійка нахмурилась.
— А чому їй гучно? Це ж моя кімната.
Мама присіла на килим. Витерла руки об фартух.
— Софіє, ходи сюди. Я тобі дещо розкажу.
Софійка сіла поряд. Мама обняла її однією рукою.
— Бачиш стіну? Здається, що за нею нічого немає. Просто стіна. Але насправді за нею живе тітка Галя. У неї є своя кімната, диван, чайник. У тітки Галі сьогодні болить голова — вона мені вчора в ліфті казала. Вона лягла відпочити.
— Я не знала…
— Авжеж не знала. Бо ми не бачимо інших крізь стіни. Але вони там є. І коли ми вмикаємо музику дуже голосно — вона їде до них теж. Заходить у їхню кімнату, не питаючи дозволу.
Софійка задумалась. Їй стало незручно. Вона ж не хотіла лізти до тітки Галі. Вона просто хотіла танцювати.
— Мам, а як же танцювати?
— Тихіше можна. Або у навушниках, коли тато прийде з роботи з ними. Або голосно — але вдень, ненадовго. А коли хтось спить за стіною — попросити тиху пісню.
— А я не знала, що так треба…
— Тому я тобі розповідаю. Це називається — жити поряд. Коли стільки людей в одному домі — кожен трошки тихіший, ніж міг би бути сам. І так всім добре.
Софійка кивнула. Вона взяла колонку, покрутила гучність на маленьке. Поставила нову пісню — про синього кита.
Танцювала тепер не як кенгурятко, а як рибка. Тихо. Плавно. Махала руками, як хвостом.
Через деякий час Софійка вийшла на сходову клітку. Хотіла перевірити — чи добре тітці Галі.
На сходах вона зустріла тітку Галю — та виносила сміття.
— Тьотю Галю, — сказала Софійка тихо. — Вибачте, що я голосно. Більше не буду.
Тітка Галя зупинилась. Подивилась на Софійку згори вниз. У неї було добре обличчя — зморшки лежали так, ніби вона часто усміхалась.
— Ой, дитино. Та я ж не сваритись хотіла. Просто голівочка сьогодні. А ти — танцюй. Тільки трошки тихіше. Домовились?
— Домовились.
Тітка Галя поплескала її по голові і пішла далі.
Вдома Софійка розказала мамі. Мама усміхнулась.
— Бачиш, як просто. Сказала «вибачте» — і вже все добре.
З того дня Софійка вмикала колонку інакше. Спершу думала — чи вдома тато, чи спить братик, чи чути за стіною телевізор у тітки Галі. Потім вибирала гучність.
Їй здавалось спочатку, що це обмежує. А потім стало навіть цікавіше. Бо тиха музика теж танцює — просто вже не ногами, а кінчиками пальців.
І вечорами, коли всі вкладались спати, Софійка лежала і слухала тишу. Тиша теж буває різна. Тиша, у якій живуть інші. Тиша поваги.
💡 Голосний звук у спільному домі — це маленька неувага до тих, хто поряд.