⏱ ~4 хв читання
Тато йшов на роботу рано — Микита часом ще спав, коли тато виходив. Та сьогодні Микита прокинувся раніше. У кухні горіло лиш одне світло — над плитою. Тато стояв біля раковини і допивав каву з великої білої чашки.
— Тату.
— О, прокинувся, котику. Ти чого так рано?
— Хотів тебе побачити.
Тато присів навпочіпки. У його очах ще був ранковий туман — той, що буває, поки чашка кави не випита до дна.
— Я ввечері повернусь. Ти будеш у бабусі по обіді, потім мама забере.
— Угу.
Микита подивився, як тато надягає куртку. Куртка була темно-синя, з великими кишенями. Тато застебнув блискавку, узяв ключі. Поцілував Микиту в маківку.
— До вечора.
Двері клацнули.
Микита постояв ще трохи в коридорі. У хаті стало порожньо — наче з неї щось вийшло разом із татом. Микита знав, що тато повернеться. Та цілий день — це довго. Дуже-дуже довго.
Мама прийшла на кухню, ще заспана, у халаті.
— Не спалося?
— Я тата проводжав.
Мама усміхнулась. Посадила Микиту на коліна і налила йому какао з молочною піночкою.
За сніданком Микита думав. У голові з’явилась ідея — маленька, тепла, як піночка на какао.
Після сніданку він узяв альбом і олівці. Сів за стіл. Подумав. Потім почав малювати.
Спершу — сонечко. Велике, жовте. Та не звичайне — з вусами. Бо у тата теж вуса, маленькі, темні, які лоскочуть, коли тато цілує в щоку. Сонечко з вусами всміхалось до Микити з аркуша.
Потім Микита намалював будиночок. У будиночку — троє віконець. У одному — мама. У другому — Микита. У третьому — тато. Усі троє усміхались.
Потім Микита намалював велике серце. Усередині написав літери. Літери він знав не всі — мама показала йому «Т», «А», «Т», «О». Микита вивів їх старанно, нерівно, та з усієї сили.
Т-А-Т-О.
— Мамо, — гукнув він. — Як написати «я тебе люблю»?
Мама прийшла. Подивилась на малюнок. Глибоко вдихнула — наче їй стало тепліше.
— Хочеш, я напишу олівцем тонко, а ти обведеш?
— Хочу.
Мама написала. Микита обвів — повільно, висунувши кінчик язика від старання. «Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ, ТАТУ».
— Гарно, синку.
— А де татова куртка?
Куртки не було — тато в ній пішов. Та була інша. Стара, на яку тато ходив у гараж. Микита подумав ще і запитав:
— Мамо, у тата сьогодні в роботі є кишеня?
— У нього завжди є кишеня. У куртці, в якій він пішов.
— А коли він повернеться, я можу покласти?
— Можна. А можна ще ось як. Я тобі сфотографую, і ми пошлемо татові зараз — у телефон.
Микита подумав.
— Я хочу і так, і так. Зараз у телефон, а ввечері — у кишеню. Бо в кишеню — це коли він не очікує.
Мама засміялась і сфотографувала. За хвилину телефон тихо дзенькнув — тато написав. Мама прочитала вголос: «Дякую, котику. Я повісив на стіну біля комп’ютера. Тепер весь день усміхатимусь».
Микита згорнув аркуш удвоє. Сховав у конверт зі шкільної гри. Поклав на тумбочку в коридорі — на видному місці.
Коли тато ввечері повернувся, Микита підбіг.
— Тату, дай руку.
Вклав конверт татові в долоню.
— Це коли підеш завтра. Дома, нехай тихо лежить у тебе в кишені.
Тато глянув на конверт. Поцілував Микиту в маківку — як уранці, тільки трохи довше.
— Я весь день його носитиму.
Вранці, коли тато виходив, Микита ще спав. Але конверт у татовій кишені — лежав. Маленьке сонечко з вусами усміхалось у темно-синій тканині.
Цілий день.
💡 Любов передається через малюнок.

