⏱ ~5 хв читання
Митя жив на другому поверсі. Його кімната виходила на сусідський балкон — точніше, на віконце сусідки Олі Степанівни.
Оля Степанівна жила сама. Була худенькою, тихою, ходила завжди у кофтині бузкового кольору і носила окуляри на ланцюжку. Вона любила квіти. На її вікні стояв ряд вазонів — фіалки, бегонія, маленька трав’яниста квітка, назву якої Митя не знав.
Одного дня Митя помітив, що сусідка не з’являється у вікні.
Митя в неї бував зрідка — мама іноді посилала віднести листівку чи компот у банці. Та через вікно він бачив її щовечора: вона поливала квіти з пластикової пляшечки і про щось їм говорила.
Цього разу не з’являлась. День. Два. Тиждень.
Крізь сусідське скло Митя бачив, що бегонія опустила листочки. А фіалка — улюблена її фіалка, з фіолетовими квіточками — стояла з вже зів’ялими пелюстками.
Митя пішов до мами.
— Мам, а тітка Оля де?
— У донечки в Тернополі. Уже два тижні. Дочка щось хворіла, і вона поїхала допомогти.
— А коли повернеться?
— Казала, що десь через місяць. А чому ти питаєш?
— Її квіти сохнуть.
Мама задумалась.
— Хм. Дивно, що вона не попросила нікого поливати.
— Може, забула. Бо їхала швидко?
— Може. — Мама зітхнула. — От лихо.
— А ми можемо?
— Що — можемо?
— Поливати.
Мама подивилась на сина.
— Ключ у нас нема, синку.
Митя засумував. Потім подивився знов у вікно. І раптом сказав:
— А вазон з фіалкою на підвіконні. Якщо вікно відчинене — ми дістанемо.
Мама стала біля нього. Подивилась. І справді: невелика щілина у віконці. Сусідка любила свіже повітря, навіть коли її не було.
З маминої кухні Митя міг через свій балкон дотягнутись до того вазона. Якщо обережно. Тільки до того одного — бо інші стояли далі.
— Ризикувати не варто, — сказала мама. — Ще впадеш.
— А я не сам. Ти триматимеш.
Вони пішли на балкон. Мама тримала Митю за пояс, а він — обережно простягнув руку. Дотягнувся. Узяв горщик із фіалкою. Поставив на свій балкон.
Листочки фіалки вже були сухенькі, тільки в самому центрі лишилась капля зеленого життя.
Митя поставив фіалку у себе на підвіконні. Поливав щодня — обережно, як показала мама. Не багато, не мало. Зрізав сухі квіточки. Розмовляв із нею тихенько — наче з кошеням.
— Ну, тримайся. Тітка Оля повернеться, а ти ще цвістимеш.
Через тиждень з’явились нові листочки — маленькі, м’якенькі, як оксамит. Через два тижні — перші бутончики. Через три — перші пелюстки розкрились.
Фіалка ожила.
А інші квіти?
Митя дивився на сусідське вікно. Бегонія здавалась мертвою. Трав’яниста — суха-пресуха.
Якось у двір зайшов наглядач — дядько Микола. Митя збігав до нього:
— Дядьку Миколо! У тітки Олі квіти гинуть. Можна якось зайти, полити?
Дядько Микола подумав. Зателефонував кудись. Виявилось, у нього є запасний ключ — для аварійних випадків. Зателефонував тітці Олі.
Вона дозволила.
Митя з мамою зайшли. Митя ніс лійку. У хаті пахло пилом і самотою.
Вони полили все. Опустили листочки бегонії у вологу серветку. Підставили блюдечко з водою під ту трав’янисту.
Де-яким квітам уже не можна було допомогти. Та більшість — почали оживати.
Дядько Микола сказав:
— Заходьте через кожні три дні. Я залишу ключ у мами.
Через місяць тітка Оля повернулась.
Коли вона зайшла у квартиру і побачила, що квіти живі, — заплакала. Тихо, без сліз майже, тільки очі стали блискучі.
— Я ж їх не попередила, — сказала вона. — Не подзвонила. Сама винна. А вони — живі.
Мама пояснила, як було.
Тітка Оля прийшла до них з пирогом — з вишневим, з решіткою згори. Поставила на стіл. Узяла Митю за обидві руки. Стара її рука — суха, легенька. Тримала довго.
— Спасибі, синку. Ти знаєш, я думала їхати — і думала: «Хто ж їх поллє?» А потім поспішала і забула попросити. І весь місяць плакала вночі — мені здавалось, що вони засохли. А ти…
— Я ж недалеко живу, — знітився Митя. — Сусід.
Тітка Оля усміхнулась.
— Знаєш, сусід — це не той, хто за стіною. Сусід — це той, хто бачить.
З того дня фіалка стояла на Митиному підвіконні ще тиждень — поки тітка Оля її не забрала. А коли забрала, прийшла з маленьким горщиком — фіалковий пагінчик. Подарувала Миті.
— Це з твоєї, — сказала вона. — Тепер тобі цвістиме.
Митя поставив горщик у себе. Поливав. Розмовляв із ним.
А інколи дивився у вікно — чи горить світло у тітки Олі. І коли горіло — йому ставало спокійно. Бо сусід — це і є той, хто бачить.
💡 Жити поряд — значить дбати.