⏱ ~3 хв читання
Маринка приїхала до бабусі на канікули. Уже на другий день їй стало нудно. Телефон ловив погано. Бабуся казала: піди погуляй, поглянь на бузок у саду. Але Маринка хотіла читати.
У бабусі книжки стояли на високій полиці у вітальні. Книжки старі — з потертими обкладинками. Маринка стала на стілець, провела пальцем по корінцях.
Їй впала в око одна — з тоненькою тканинною обкладинкою кольору вицвілого моря. Без яскравого малюнка. Назва була трохи стерта: «Дівчинка з вулиці Соснової».
— Бабусю, можна?
— Бери. Це я в дитинстві читала.
Маринка влаштувалась на дивані. Розгорнула. Сторінки були жовтуваті, шрифт — трохи дивний, з акуратними засічками. Пахло старим папером і ще чимось — як стара шафа.
«Це нудно буде», — подумала Маринка. Книжка з 1980-х. Бабусина.
Але вона почала читати. Перші абзаци йшли важко — букви здавались тісними. Через дві сторінки — пішло легше. Через п’ять — Маринка вже не помічала шрифту.
У книжці писалось про дівчинку Іру. Іра жила з мамою і бабусею. Вона любила малювати. Соромилась показувати малюнки в школі. У неї була подруга, з якою вони ділили один альбом на двох — малювали разом. Іра боялась грози. І любила запах хліба з маминої духовки.
Маринка читала і не могла відірватись.
«Я теж люблю малювати. Я теж соромлюсь у школі. Я теж боюсь грози. І в нас з Олею один альбом на двох».
Як ця тітка-письменниця знала?
Бабуся прийшла з кухні. Принесла чашку з компотом. Маринка майже не помітила.
— Цікаво?
— Бабусю. Це ніби про мене написано.
— А я така здивувалась колись, — бабуся сіла поряд. — Я думала, тільки я така — несмілива, тиха. А виявилось — багато дівчаток таких.
Маринка глянула на бабусю. На її зморщене обличчя. На сиве волосся, заколоте простою шпилькою.
— Бабусю. А ти теж в дитинстві малювала?
— Малювала. У мене досі альбом є — на горищі. Хочеш — покажу.
Маринка кивнула.
Цілий день вони сиділи в саду. Бабуся принесла свій старий альбом — у ньому були малюнки, зроблені кольоровими олівцями. Сонце. Котик. Будинок із трикутним дахом. На кожному малюнку — маленьким підписом — Маринкиним почерком, тільки наче старішим: «Олена, 8 років».
— Бабусю. Я теж так малювала, коли менша була.
— Знаю.
Коли ввечері Маринка лягала спати, на тумбочці лежала «Дівчинка з вулиці Соснової». Книжці було сорок років. А Маринці — десять. І все одно — у книжці писалось про неї.
Маринка погладила палітурку. М’яка, потерта. Сторінок ще не дочитала більш половини.
Їй здавалось — між нею і дівчинкою Ірою з книжки немає років. Вони — як подруги, які зустрілись через час. Просто Іра прийшла раніше. Маринка тепер.
Бабуся вимкнула світло.
— Завтра дочитаєш?
— Завтра. І ще раз перечитаю.
— А потім даси Олі.
— Дам.
Книжка лежала поряд. Тиха. Стара. Жива.
💡 Друзі-сторінки не старіють.