⏱ ~3 хв читання
Маринці було сім. Вона приїхала до бабусі на вихідні. Зранку у вітальні було тихо — бабуся ще спала, кіт спав на кріслі, навіть ходики тихо тікали. У віконце пробивалось пряме сонце. На підлозі — велика жовта пляма, як розлитий мед.
Маринка сіла на килим поряд із плямою. Подивилась.
Пляма не рухалась. Чи рухалась? Маринка прижмурила око. Здавалось — стояла. Але край її якраз торкався ніжки крісла.
Маринка поставила паличку — маленьку, з ялинки — на край плями. Спостерігала.
Через п’ять хвилин паличка вже не була на краю. Пляма пересунулась на ширину пальця.
Як дивно. Сонце рухалось. Тільки повільно. Так повільно, що очі цього не помічали.
Маринка поклала ще одну паличку. Через десять хвилин — теж зрушилась.
Бабуся вийшла з кухні. У неї пахло кропом — нарізала зеленину для салата. Вона побачила Маринку на підлозі, з двома паличками і серйозним обличчям.
— Що ти робиш, ластівочко?
— Бабусю. Сонце рухається.
— Так. Земля крутиться.
— А я не помічала ніколи.
Бабуся сіла поряд, на коліна, обережно — у неї боліла спина. Глянула на підлогу.
— А я вмію спостерігати за тінню олівця. Колись батько навчив. Каже: спостерігай, як рухається тінь — і час побачиш по-справжньому.
— А зараз ти теж бачиш?
— Бачу. Через цю годину пляма буде там, — бабуся показала на ніжку дивана.
— Я тут сидітиму. Я дочекаюсь.
Бабуся усміхнулась. Принесла подушку. Принесла чашку теплого молока.
— Тільки не сиди довго на підлозі. Холодна.
Маринка сиділа на подушці. Тримала чашку обома долонями. Дивилась на пляму. Пляма повільно повзла. Ось вона торкнулась ніжки журнального столика. Ось пройшла повз килимового візерунка — синю квітку зачепило сонце, квітка стала зовсім сяючою. Кіт прокинувся, побачив пляму, перейшов на крісло, де було тепліше.
Маринка сміялась. Кіт теж знав про пляму.
Через півгодини бабуся принесла шматок хліба з маслом.
— Що бачиш?
— Бабусю. Я бачу, як крутиться світ. Я раніше думала — це швидко. А це так повільно. І так гарно.
Бабуся сіла поряд. Тримала свою чашку.
— Знаєш, дитино. Те, що ти зараз робиш — це вміють тільки коти. І поети.
— Поети?
— Які пишуть вірші. Вони ось так сидять і дивляться. Тоді і вірші виходять.
— А я хіба поет?
— Сьогодні зранку — так.
Маринка просиділа з плямою майже дві години. Пляма дійшла до ніжки дивана — як і казала бабуся. Потім почала підніматись на сам диван — на світлу подушечку.
Маринка прокинулась, наче з повільного сну. Підвелась. Ноги затерпли. Але всередині було якесь дивне щастя — таке, тихе, без причини.
Ввечері, коли мама приїхала забирати, Маринка розповідала їй про пляму. Мама усміхалась.
— Ти що, цілий ранок на сонце дивилась?
— Цілий.
— І не нудно?
— Зовсім ні. Це найкраще, що я робила.
Дома Маринка попросила паличку. Поклала біля підвіконня. Сказала мамі — будемо спостерігати. У них теж є сонце.
Сонце було завжди. Тільки Маринка раніше його не бачила.
💡 Дивитися на сонце — велике диво.