⏱ ~3 хв читання
У вересні мама купила Артемові пенал. Жовтий, з блискавкою, з відділами всередині. У пеналі — олівці, ручки, гумка, лінійка, точилка з контейнером для стружки.
Артем приніс пенал додому. Сів за стіл. Розклав усе.
— Мам. А це все на цілий рік?
— Так. До червня.
— А якщо щось зламається?
Мама сіла поряд.
— Тоді треба дбати. Кожна річ любить, коли її поважають. Олівець — щоб не падав з парти. Гумка — щоб не валялась у портфелі окремо. Лінійка — щоб не згиналась.
Артем кивнув. Він був хлопчиком серйозним. Якщо вже сказали — буде робити.
Першого ж дня в школі Артем заточив усі олівці однаково. Кожен — гострий, рівний. Поклав у відсік за порядком. Жовтий олівець був жовтий зверху. Червоний — червоний.
— Слухай, дай олівець, — попросив Гриша на сусідній парті.
— Бери. Тільки поверни.
Гриша взяв. Намалював щось. Кинув олівець на парту, з тим ляскотом, що буває, коли річ не цінують. Кінчик зламався.
— Гриша. Не кидай. Він ламається.
Гриша знизав плечима.
— Це ж олівець. Купиш новий.
Артем не сказав нічого. Заточив олівець знову — обережно, м’якими рухами. Поклав на місце.
Вдома Артем розповів мамі.
— Мам. А Гриша кидав мій олівець. І зламав.
Мама подивилась на нього серйозно.
— А ти йому олівець більше не дай.
— Як це? Друзі ж.
— Друг — це теж хто береже твоє. Він може бути добрий — але якщо не вміє з річчю — поясни. Якщо все одно — не давай.
Наступного дня Артем сказав Грицькові:
— Гриш. У тебе свої олівці є?
— Загубив десь.
— А мої — береги. Інакше не дам.
Гриша глянув. Хотів засміятись, але побачив — Артем серйозний.
— Добре. Берегтиму.
Дні йшли. Тижні. Артем заточував олівці раз у три дні. Гумку завжди клав у спеціальний відсік. Лінійку не ламав об коліно, як деякі — клав у портфель пласко. Точилку витрушував кожен вечір над відром на кухні.
У грудні Артем помітив: половина класу вже без гумки. У Софії — лінійка тріснула посередині. У Гриші — олівці короткі, як крихти. А його пенал — як новий.
— Артеме, — спитав Гриша на перерві. — А чого у тебе все цілe?
— Я бережу.
— А я не вмію.
— Це просто. Не кидай. Не гризи. Не клади олівець під портфель.
Гриша задумався. У наступний понеділок мама купила йому новий пенал — і він захотів спробувати.
У травні в Артема в пеналі лежали ті самі олівці, що були у вересні. Тільки трохи коротші. Гумка стерлась десь на третину. Лінійка ціла. Ручка одна нова — стрижень закінчився, замінили в магазині біля школи.
— Мам, — сказав Артем, коли прийшов додому. — Я думав, я нічого не зекономив. А вийшло…
— Що вийшло?
— Вийшло, я свої речі люблю.
Мама усміхнулась.
— Артеме. У нас з татом років за десять не зламався жоден стілець у домі. Знаєш чому?
— Чому?
— Бо ми сідаємо повільно. Без удару. Стілець це теж відчуває.
Артем усміхнувся. Він не знав — чує стілець чи ні. Але йому подобалось думати, що чує.
💡 Береже той, хто цінує.