⏱ ~3 хв читання
У Маринки хитався зубчик. Той самий — нижній, передній. Уже днів зо три. Він хитався, та не випадав. Маринка крутила його язиком майже без зупинки. На уроках. За обідом. Перед сном.
У вівторок зубчик хитався ще сильніше. Маринка дивилась у дзеркало в коридорі — він трошки відхилявся вперед, як крихітна хвіртка.
— Мамо! Може, висмикнути?
Мама вийшла з кухні з кухлем чаю. Глянула.
— Він готовий?
— Я не знаю. Він хитається.
— Хитається — це ще не готовий. Готовий — це коли висить на тонкій ниточці.
Маринка повернулась до дзеркала.
— А я хочу зараз. Бо мені ним їсти не зручно.
— Доня. А ти знаєш, чому зуб випадає сам?
Маринка похитала головою.
— Під ним росте новий — постійний. Він поволі виштовхує молочний — як коли весна виштовхує лід з річки. Корінь молочного розсмоктується сам. Коли все готово — зуб випаде легко. А якщо ти його смикнеш зарано — буде кров. І, що головне, новий не буде знати, що йому вже місце готове.
Маринка скривилась.
— То скільки чекати?
— Скільки треба. Може, день. Може, тиждень.
— Тиждень?!
— Або менше.
Маринка сіла на стільчик. Подивилась на язик у дзеркалі — рожевий, як ягідка. Зуб блимнув з-під губи. Маринка тихо торкнулась його пальцем.
— А якщо я не витримаю?
Мама усміхнулась.
— Витримаєш. Ти доросла.
До середи Маринка майже забула про зуб. Майже. Тільки за обідом, коли кусала яблуко з правого боку, згадувала. У четвер зуб трошки відхилився ще далі. У п’ятницю — Маринка помітила, що жує тепер обома боками без проблем.
У суботу зранку, коли вона мила обличчя і ось-ось мала чистити зуби, щось дивне сталось.
Маринка набрала води в рот. Прополоскала. І раптом — щось маленьке, тверденьке, опинилось на язиці.
Вона виплюнула в долоню. Лежав білий-білий зубчик. Цілий. Без крові. З тоненьким коротесеньким коренем, який майже зник.
А в роті — на місці зуба — порожньо. Гладенько. Не боляче.
— Мамо!!! Мамо!
Мама прибігла з кухні, рушник у руках.
— Що?!
— Випав! Сам!
Маринка показала зуб на долоні. Мама зраділа разом з нею.
— От бачиш, доня. Сам.
— А я ж його смикала позавчора!
— А якби висмикнула — було б боляче. А так — тільки прополоскала, і він прийшов сам, як готова жолудина з дерева.
Маринка обернулась до дзеркала. Усміхнулась. На місці зуба — маленьке віконце. Через нього просвічувався язик.
— Дивно. Без зуба.
— На той тиждень почне рости новий. Більший. Постійний.
— А його довго чекати?
— Декілька тижнів. А може, і місяців. Але він теж знає свій час.
Маринка поклала молочний зуб у маленьку коробочку — таку, в якій раніше лежали бабусині ґудзики. Заховала на полицю.
— Мамо.
— Що, моя?
— А я колись хотіла все швидко. А тепер думаю — добре, що не швидко.
Мама провела рукою по її волоссю.
— Бо ти зрозуміла дуже важливе. Деякі речі тільки самі знають, коли їм час.
💡 Іноді треба просто прожити це.