⏱ ~4 хв читання
Хлопчика звали Ярема. Він прийшов у клас Софійки у понеділок зранку.
Класний керівник пан Сергій представив його коротко:
— Це Ярема. Переїхав із Чернігова. Прошу любити і шанувати.
Ярема стояв біля дошки. Високий, худий, у светрі з оленячим візерунком. Дивився собі під ноги. Коли пан Сергій вказав йому на вільну парту біля вікна, Ярема пішов туди швидко, наче хотів сховатись.
Цілий перший урок він сидів мовчки. Не оглядався. Не питав. На перерві лишився за партою, відкрив зошит і щось у ньому малював.
Діти зиркали на нього, шепотіли. Хтось гукнув:
— Гей, новенький!
Ярема не підвів очей.
Дзвоник пролунав, почався наступний урок.
Коли настав час обіду, всі побігли до їдальні. Софійка йшла поряд із Лілею — вони завжди сідали разом, обмінювались бутербродами, говорили про серіали.
У їдальні Софійка взяла тарілку з гречкою і котлетою. Налила компоту. Розвернулась — і побачила Ярему.
Він сидів за крайнім столом. Сам. Перед ним стояла така сама тарілка, та він не їв. Тільки розгортав серветку і знову її згортав.
Ліля штовхнула Софійку:
— Ну ходімо, наші місця займуть.
Софійка зупинилась.
— Ліля, посидь без мене. Я зараз.
— Куди?
Софійка кивнула в бік Яреми. Ліля скривила бровик.
— Та він мовчазний. Сам сидить — ну й добре.
— А якщо тобі переїхати у Чернігів і сидіти самій у їдальні?
Ліля подумала. Потім знизала плечима.
— Та я б плакала.
— Ось. А він не плаче. Я хоч поряд побуду.
Софійка взяла тарілку обома руками і пішла до крайнього столу.
— Можна? — спитала вона, ставлячи тарілку навпроти.
Ярема підвів очі. Вони були сірі, з довгими темними віями. Здивовані.
— Можна, — сказав він тихо.
Софійка сіла. Розгорнула серветку, нашпилила гречку на виделку. Помовчала. Потім сказала:
— Я Софійка. Сиджу за другою партою біля вікна. У мене зошит з ведмедиком.
— Я знаю, — сказав Ярема. — Я бачив.
— А ти Ярема. Я люблю це ім’я. У моєї бабусі сусід — Ярема. Він добрий, тільки строгий.
Ярема ледь усміхнувся. Дуже маленько — кутиком губ.
— А ти що любиш? — запитала Софійка.
— Малювати.
— А що малюєш?
Ярема трошки повагався. Потім дістав з-під столу зошит. Розгорнув. Там був дракон. Не просто дракон — а такий, що дихав вогнем, з блакитною лускою на череві і зеленою на спині. Деталі — крихітні, тонкі. Видно було, що Ярема малює давно і серйозно.
Софійка ахнула.
— Ого. Ти сам?
— Сам.
— А мене навчиш? Я малюю тільки квіточки. У мене всі дракони виходять як коти з рогами.
Ярема засміявся. Тихо, та по-справжньому. Уперше за день.
— Можу. Це не складно. Треба тільки спершу олівцем легенько.
Вони закінчили обід разом. Ярема розповів, що у Чернігові у нього був друг — теж малював. Що мама перевезла його сюди, бо знайшла нову роботу. Що вдома у них поки що багато коробок і він не знає, де олівці.
— Я тобі позичу свої, — сказала Софійка. — У мене є кольорові. Двадцять чотири.
Коли вони повертались у клас, Ліля підбігла з докором:
— Я вже думала, ти мене кинула.
— Я не кидала, — сказала Софійка. — Я просто прийшла з другом.
Ліля подивилась на Ярему. Той трошки знітився, та не сховався.
— Привіт, — сказала Ліля. — Я Ліля.
— Ярема.
— У тебе хвоста на світшоті олень?
— Це олень, так.
— Прикольно.
Це було не дуже довге привітання. Та з нього починалось щось велике.
Через місяць Ярема вже сидів з ними і Лілею за обідом. У них з’явились спільні жарти. Вони ходили разом до бібліотеки. Ярема навчив Софійку малювати драконів, а вона його — заплітати квіточки в крайчиках сторінок.
Якось пан Сергій сказав Софійці тихенько:
— Дякую, що підсіла до нього того дня.
— А я нічого особливого не зробила, — здивувалась Софійка.
— Ти зробила перший крок. А це найважче. Бо потім — усе саме йде.
Софійка кивнула. Подумала, що насправді вона того дня просто не змогла пройти повз. От і все.
А може, саме з такого «просто» і починається все важливе.
💡 Перший крок назустріч — це і є дружба.