Нова пісня

⏱ ~4 хв читання

Уляна любила музику. Вона співала вдома під час малювання, співала у душі, співала, коли мама готувала борщ. Голос у неї був тоненький, але дзвінкий — як маленький дзвоник.

Якось у садочку відбувся весняний концерт. Великі діти — з підготовчої групи — виступали зі сцени. Молодші — Улянина група — сиділи у залі і дивились. Поряд із нею сиділа подружка Софійка і їла мандарин з кишені.

Старшокласники співали різні пісні. Першу Уляна знала — про сонечко, що сходить над лугом. Підспівувала тихенько. Другу — про маму — теж знала. Підспівувала чіткіше.

А потім почалась третя.

Це була нова пісня. Уляна її ніколи не чула. Слова дивні: про маленьку зернинку, яка проросла і стала колоском, потім хлібом, потім — у руках у мами. Мелодія була красива — лагідна, з повторами. Та слова Уляна не знала.

— Софійко, — прошепотіла Уляна. — Ти знаєш цю пісню?

Софійка похитала головою. Рот у неї був повний мандарину.

Улянина вихователька Олена Михайлівна стояла поряд з рядом і дивилась лагідно. Вона помітила Улянине обличчя.

— Підспівуй, доцю.

— Я не знаю слів!

— То підспівуй мелодію. Без слів. Чи частинку, яку запам’ятала.

Уляна замислилась. Підспівувати без слів? Це можна?

Вона послухала ще трохи. Звернула увагу, що в пісні є приспів, який повторюється. Слова у приспіві були: «А зернинка-зернинка, виростай-виростай». Простенько. Уляна запам’ятала з першого разу.

Куплет — не зрозуміла. Дуже швидко співали. А приспів — могла.

Коли почався приспів удруге, Уляна тихенько-тихенько заспівала разом з усіма:

— А зернинка-зернинка, виростай-виростай…

Голос її був малесенький — самій майже не чути. Та вона співала.

Куплет — мовчала. Слухала. Звертала увагу на окремі слова: «земля», «дощик», «сонце». Запам’ятовувала.

Приспів — підспівала. Уже трохи голосніше.

Друге проходження куплету — раптом помітила, що пам’ятає кілька слів. «Маленька зернинка лежала в землі…». Підспівала їх. Решту — мовчала.

Приспів — заспівала повністю, з усіма.

До кінця пісні Уляна знала вже половину. І співала. Не дуже впевнено — та з радістю. Бо помітила: коли співаєш, навіть не до кінця знаючи — мелодія тебе несе.

Сусід ззаду — тато якоїсь дівчинки — нахилився.

— Ти гарно співаєш.

Уляна почервоніла від радості.

Коли пісня закінчилась, зал заплескав. Уляна теж заплескала. Її маленькі долоньки лопотіли голосно — від щастя.

Коли вийшли з концерту, мама прийшла за Уляною. Уляна одразу побігла до неї.

— Мамо, мамо! Я співала пісню, якої не знала!

— Як це?

— Спочатку не знала. Потім послухала. Запам’ятала приспів. Потім трохи куплета. Кінець співала майже все!

Мама усміхнулась.

— А раніше ти не співала пісень, яких не знаєш.

— Не співала. Я думала — треба знати все, щоб співати.

— А виявилось?

— Виявилось — можна почати з того, що знаєш. І додавати.

Дорогою додому мама і Уляна йшли вздовж липової алеї. Липи стояли голі ще, та брунечки на гілках уже набухли — навесні. Уляна стрибала через тріщини на тротуарі і наспівувала: «А зернинка-зернинка, виростай-виростай…».

Цей рядок застряг у неї в голові на весь день. Удома вона навіть розповіла бабусі по телефону.

— А я й слова не всі знала, бабусю!

— Та хіба ж то важливо? Головне, що ти не сиділа тихо.

Уляна кивнула — хоча бабуся не бачила. І подумала, що завтра в садочку вона спитає в Олени Михайлівни — чи можна вивчити цю пісню до кінця. Бо тепер уже знала: новий — це не страшно. Новий — це початок чогось гарного. Треба лише почати, навіть з одного рядочка.