⏱ ~3 хв читання
Шкільний крос проводили на стадіоні в кінці травня. Трава пахла теплом і кульбабами. Артем стояв на стартовій лінії і нервово переступав з ноги на ногу. Поряд стояв Ярослав — його найкращий друг з другого класу.
Вони тренувалися разом. Бігали парком після уроків, рахували кола, пили воду з однієї пляшки. Тренер казав:
— Ви двоє — як одна команда. Тільки на змаганнях кожен сам за себе. Пам’ятайте.
Артем кивав. Але всередині щось маленьке і не дуже добре йому шепотіло: «Тільки б ти прибіг перший. Тільки б не Ярко».
На старті хлопці перезирнулися.
— Біжимо чесно, — сказав Ярослав.
— Біжимо, — відповів Артем.
Пролунав свисток.
Перші триста метрів вони бігли поряд. Артем чув, як Ярко дихає — рівно, спокійно. Артем намагався так само. Та десь у середині дистанції Ярослав ледь-ледь додав. Артем побачив його спину, його сині кросівки, як вони то піднімаються, то опускаються.
«Не відставай», — сказав собі Артем. Та ноги ставали важчими, а Ярко ставав усе меншим — далі і далі.
Коли Артем добіг до фінішу, Ярослав уже стояв там — мокрий, червоний, із медаллю в руці. Тренер тиснув йому плече.
Артем зупинився. У горлі смикало. У грудях було гаряче і трохи прикро.
А потім Ярослав побачив його. Підбіг.
— Артеме! Третій! Ти третій! Тренер казав!
Артем подивився другові в обличчя. Воно сяяло. По-справжньому. Як сонце над стадіоном.
І тоді щось у Артема всередині щось перевернулося. Те маленьке і не дуже добре раптом стало непотрібним. Він побачив друга — не суперника, а просто Ярка, з яким вони стільки разів бігали разом, рахували кола, ділили пляшку води.
Артем простягнув руку.
— Ярку, ти молодець. Ти справді найшвидший. Я тобою пишаюся.
Ярослав на секунду розгубився. А потім обхопив Артема за плечі — мокро, незграбно, по-хлопчачому.
— Дякую. Ми ж разом тренувалися. Це і твоя медаль теж.
— Та ну, — засміявся Артем. — Це твоя.
Після змагань хлопці йшли додому через парк. Ярко стискав медаль у кулаці. Артем ніс свою грамоту за третє місце — згорнуту в трубочку.
— Слухай, — сказав Артем дорогою. — Я майже засмутився, що ти перший. А потім подивився на тебе — і чомусь стало радісно.
— Чому?
— Бо ти ж мій друг. Якщо тобі добре, то і мені.
Ярослав зупинився.
— Знаєш, — сказав він тихо, — я б більше переживав, якби ти засмутився. Це гірше за програш.
Вони пішли далі. У повітрі літав тополиний пух, наче маленькі білі сніжинки в травні. А вдома Артем розповів мамі про крос і додав:
— Я прийшов третій. Але насправді — теж переміг. Тільки інше.
Мама не питала, що саме. Вона зрозуміла.
💡 Радіти за друга — це теж любов.