⏱ ~4 хв читання
Книжку Майї подарувала тітка — на дев’ятий день народження. Товсту, у твердій обкладинці, з оленям на палітурці. Книжка називалась «Сім ночей у Карпатах».
Майя розгорнула її ввечері, скрутилась калачиком у кріслі під торшером, і почала читати.
Перший розділ був про дівчинку Олесю, яка з татом їхала в гори. Майя прочитала з цікавістю — їй сподобались описи: запах смерек, далекі дзвіночки овечок, ранкова паморозь на травинках.
Другий розділ був про те, як вони знайшли стару хатинку.
Третій — про те, що в хатинці хтось колись жив.
Четвертий — про те, як Олеся знайшла на горищі стару скриню і не змогла її відкрити.
Ось тут Майя почала позіхати.
— Ну коли ж там почнеться щось цікаве? — буркнула вона.
Вона прочитала ще десять сторінок п’ятого розділу. Олеся з татом ходили в село за хлібом. Зустріли стару тітку Параску. Сиділи з нею за столом. Пили чай з малиною.
Майя закрила книжку. Поклала на тумбочку біля ліжка.
— Нудно, — сказала собі вголос. — Нічого там не буде.
Книжка пролежала тиждень. Потім два. Потім місяць.
Якось у грудні Майя прийшла зі школи раніше — у школі скасували останній урок. Удома нікого не було. Мама на роботі, тато в дорозі. Майя поробила домашнє завдання, повечеряла молоком з печивом. Уже хотіла сісти за мультики — але інтернет не працював.
Майя пройшлась по кімнатах. Сумно. Холодно надворі.
Її погляд упав на тумбочку. Там, припорошена пилом, лежала «Сім ночей у Карпатах». Олень на палітурці дивився на Майю з докором.
Майя зітхнула. Обтерла пил рукавом. Розгорнула там, де лишила закладку — на середині п’ятого розділу.
Почала читати з нудьги.
А далі сталося щось дивне.
Через п’ять сторінок Олеся знайшла на горищі ключ. Через сім — відкрила скриню. У скрині був щоденник. Старий, у шкіряній обкладинці, написаний дрібним почерком.
Щоденник належав дівчинці, яка жила тут понад сто років тому. І в ньому була така історія — про карпатські ліси, про маленьку родину, про вовченя, яке вона виходила… що Майя забула, де вона.
Коли мама прийшла з роботи, Майя сиділа в кріслі ногами під себе й читала.
— Доню, ти ще не вечеряла? Зараз тато прийде, повечеряємо разом.
— Ага, — пробурмотіла Майя. Очі не відриваючи від сторінки.
Після вечері вона знов сіла з книжкою. Прочитала ще три розділи.
Лягла спати з ліхтариком — щоб прочитати ще під ковдрою.
Засинала вже о пів на дванадцяту, з книжкою на грудях.
Наступний день у школі тягнувся неймовірно довго. Вона думала тільки про щоденник, про вовченя, про ключ від скрині.
Ввечері дочитала до останньої сторінки.
Книжка закінчувалась тим, що Олеся з татом везли щоденник у Київ, у музей. А вовченя, яке колись виходила та давня дівчинка, виявилось предком цілої вовчої сім’ї, що й досі жила в тих горах.
Майя закрила книжку. Притисла до грудей. Очі в неї блищали.
Прийшла на кухню. Мама пекла яблучний пиріг.
— Мамо.
— Слухаю, серденько.
— А якби я закрила цю книжку на середині — я б ніколи не дізналась про вовченя.
Мама усміхнулась. Витерла руки об рушник.
— Так буває, доню. У книжок є один секрет: вони відкривають найкраще не одразу. Треба трошки потерпіти. А потім нагороджує.
Майя кивнула. Подивилася на свою маленьку полицю з книжками. Там було ще зо три-чотири, які вона колись почала і кинула на середині.
Наступного дня вона взяла одну з них.
Цього разу — вирішила дочитати.
💡 Справжня історія розкриває свій смак тільки тому, хто дочитав до кінця.