⏱ ~3 хв читання
У середу мама взяла Іванка з собою у магазин. У великий магазин, де довгі полиці, високі стелажі і возики з рипучими коліщатами.
Іванку було чотири з половиною роки — він уже сам ходив поряд із візочком, тримався за бортик. Мама купувала молоко, хліб, сир і ще щось зелене у пакетику.
У відділі з канцелярією Іванко завмер. Там були наклейки. Зошити з принцесами. Олівці. І ціла стіна наклейок — у пакетиках, у книжках, окремо.
Іванко дивився. Йому особливо подобались зірочки — золоті, з блискітками. Такі, що липнуть на куртку і світять.
Мама зупинилась поряд:
— Можна вибрати одну книжечку наклейок, якщо хочеш.
— Хочу!
Мама дозволила. Іванко став вибирати — довго-довго, бо кожна була цікава. Мама пішла далі, до сусіднього відділу, по чай.
І тут Іванко побачив її.
На підлозі, біля стелажа, лежала маленька наклейка. Окрема. Золота зірочка — точно така, як він хотів. Хтось її, мабуть, упустив. Або відліпив від великого аркуша і не помітив.
Іванко присів. Підняв зірочку. Вона липнула до пальчика — гарна, блискуча.
«Це моя!» — подумав Іванко. — «Я ж її знайшов».
Він поклав зірочку у кишеню. Узяв ще книжечку наклейок з полиці — ту, що мама дозволила. І побіг до мами.
Мама розрахувалась на касі. Поклала покупки у пакети. Вони вийшли надвір — на сонце, де пахло свіжою бруківкою після ранкового дощу.
Дома Іванко витяг свою маленьку зірочку. Поклав на стіл. Хотів приклеїти на куртку.
Мама побачила:
— А це звідки?
— Я знайшов. У магазині. Вона на підлозі лежала.
Мама присіла поряд. Не сварила. Подивилась серйозно.
— Іванку, а як думаєш — чия вона?
— Нічия. Лежала на підлозі.
— Лежала. Але магазин — це не вулиця. Усе, що в магазині — належить магазину, поки хтось не заплатив.
— Так це ж випала з пакетика?
— Може. Тільки пакетик хтось ще не купив. Це наче ти прийшов до сусіда, побачив у нього на полиці печиво, що випало з коробки, і взяв у кишеню.
Іванко наморщив лобик. Подумав. Зірочка лежала на столі — мала, блискуча, але вже не така приваблива.
— А якби я її віддав касирці?
— Це було б чесно.
— А зараз?
— А зараз ми повернемось і віддамо. Якщо хочеш — я можу купити тобі таку саму. Але ця — не наша.
Іванко зітхнув. Кивнув. Узяв зірочку в кулачок. Вони знов одягнулись — мама терпляче, без поспіху.
У магазині Іванко підійшов до касирки. Касирка — молода жіночка з рожевими ногтями і добрими очима — нахилилась до нього.
— Тіточко. Це ваше. Я знайшов на підлозі.
Касирка узяла зірочку. Усміхнулась:
— Ой, дякую тобі, хлопчику. Я її покладу у наш ящичок із знахідками. Якщо ніхто не забере — заберу собі на блокнотик.
Мама купила Іванку нову зірочку. Точнісінько таку саму. Дома Іванко приклеїв її на куртку.
— Мамо?
— Що, синку?
— Ця світить так само, як та?
— Так само, котику. Тільки ця — твоя. А та — була чужа.
Іванко подивився на зірочку. Вона блищала на курточці і йому теплішало. Бо чесна зірка світить трохи яскравіше. Чи це здавалось — він не знав. Але здавалось.
💡 Знахідка — не власність.