⏱ ~3 хв читання
Артем годував хомʼячка моркв’яною шкірочкою. Хомʼячок жив у клітці на маленькому столику біля вікна. Звали його Пушок — бо коли він уперше з’явився в домі, був такий пухнастий, що схожий на кульку для чистки взуття.
Пушок любив сидіти на долоні. Артем відкрив дверцята, посадив його на руку, поніс до підвіконня — там Пушок зазвичай нюхав листя домашньої фіалки.
Але сьогодні Пушок підняв ніс, повів вусиками. Раптом стрибнув. М’яко, як грудочка. На підлогу.
— Пушок!
Хомʼячок побіг. Швидко-швидко, маленькими лапками. Прямо під шафу.
Артем кинувся на коліна. Заглянув. Темно. Пилюка. І десь там — два блискучих оченятка.
— Пушок, вилазь!
Хомʼячок не вилазив.
— Пушок! Ну!
Хомʼячок забився ще глибше.
Артем майже плакав. Він почав совати рукою під шафу. Пилюка налипла на рукав. Хомʼячок сховався так далеко, що його зовсім не було видно.
— Тату! Тату, Пушок втік!
Тато прийшов з кухні з рушником на плечі. Сів поряд з Артемом на підлогу. Подивився під шафу. Усміхнувся.
— Ага. Бачу твої оченятка, мандрівнику.
— Тату, давай шафу відсунемо!
— А якщо Пушок злякається ще більше і втече далі?
— А що тоді робити?
Тато сів зручніше. Підпер підборіддя кулаком.
— Знаєш, як треба з малими істотами? Тихо.
— Тихо?
— Так. Хомʼячок зараз дуже наляканий. Йому здається, що його хочуть зловити. А коли ловлять — він тікає.
— А якщо не ловити?
— Тоді він сам захоче повернутись. Бо в клітці тепло, там його їжа, його колесо. Він знає свій дім.
Артем нерішуче глянув на тата.
— А якщо він не повернеться?
— Повернеться. Якщо ми йому довіримось.
Тато показав Артемові, як зробити «доріжку». Вони поставили клітку прямо на підлогу, прочинили дверцята. Усередину поклали свіжий шматочок огірка — Пушок любив огірок понад усе. Потім сіли подалі, на диван. Артем притулився до тата.
— А скільки чекати?
— Поки сам.
— А це довго?
— Може. Може, ні.
Артем спершу совав ніжкою. Потім тато дав йому книжку — про лісових тварин. Вони почали читати тихим голосом. Про білку, яка ховає горіхи. Про їжака, який смокче молоко. Про лиса, який ходить навколо хатинок.
Хвилин через сорок Артем почув шурхіт. Маленький. Як хтось перебирає піщинки.
— Тс-с, — шепнув тато.
З-під шафи висунулась мордочка. Чорний носик. Білі вусики. Пушок понюхав повітря. Глянув в один бік. У другий. Помітив клітку, помітив огірок. Виліз. Маленькими стрибочками — тук, тук, тук — підійшов до клітки. Заліз усередину. Сів біля огірка і почав хрумкати, наче нічого і не сталось.
Артем тихо встав. Підійшов навшпиньки. Зачинив дверцята клітки.
— Тату. Я не вірив, що він прийде.
— А він прийшов. Бо ти його не злякав.
Артем дивився, як Пушок жує огірочок — спокійно, неначе ніколи й не тікав.
— Тату.
— Що, синку?
— А чекати — це теж щось робити, правда?
Тато провів долонею по його волоссю.
— Правда, синку. Іноді — найважче.
💡 Дика істота сама знає, коли повертатись.