⏱ ~3 хв читання
У суботу до Тарасика прийшли в гості друзі — Влад і Дмитрик. На столі лежала нова гра — «Дороги і міста». З картками, кубиком, маленькими дерев’яними фігурками і полем, на якому потрібно будувати своє місто.
Гралися довго. Сонце повзло по підлозі від вікна до стіни. На кухні бабуся пекла яблучний пиріг, і весь дім пахнув корицею.
Тарасик старався. Він планував, рахував, будував. Та йому раз у раз не щастило — кубик випадав з маленькими цифрами, картки приходили не ті. Влад уже мав три міста. Дмитрик — два і довгу дорогу.
Тарасик мав одне маленьке місто. І почав засмучуватися.
Коли підійшла черга кидати кубик, Тарасик нахилився над столом. Кубик покотився і впав за коробку — туди, де ніхто не бачив. Тарасик нахилився за ним.
Кубик показував «два».
Тарасик подивився на нього і тільки тепер усвідомив: він міг сказати «шість». Ніхто б не побачив. Йому б випало шість, він взяв би велику карту, і його місто стало б другим.
Серце в Тарасика стукотіло. Вуха гарячі. Він тримав кубик у кулаці.
«Усього один раз. Жодних наслідків. Ніхто не дізнається».
Але він би знав.
Тарасик уявив, як сидітиме потім за столом, їстиме яблучний пиріг — і всередині буде щось маленьке, як камінчик у черевику. Незручне.
Він випростався і поклав кубик на стіл.
— Два, — сказав чесно.
— Ох, не пощастило, — поспівчував Влад.
— Та нічого, — знизав плечима Тарасик.
Дмитрик кинув ще раз. Йому випало п’ять. Влад теж кинув — три.
Коли гра дійшла до кінця, Тарасик програв. Перше місце посів Влад. Тарасик — третє.
— Не сумуй, — сказав Влад. — Наступного разу буде твоя гра.
— Я не сумую, — посміхнувся Тарасик. — Гра була цікава.
На кухні бабуся розрізала пиріг на великі скибки. Запах меду, кориці і яблук розливався по кімнаті, мов лагідна музика.
Коли друзі пішли, Тарасик допомагав бабусі мити посуд.
— Як зіграли? — спитала бабуся.
— Я програв.
— А чого ж усміхаєшся тоді?
Тарасик подумав. Сказати чи не сказати? Сказав.
— Бабусю. У мене була така думка — обманути. Кубик упав, ніхто не бачив. Я міг сказати інше число. Та не сказав.
Бабуся подивилася на нього довго. У її очах щось зблиснуло — лагідне і тепле.
— Знаєш, синку, що буває з тими, хто обманює у грі?
— Виграють?
— Та ні. Виграють вони раз, два, три. А потім помічають: у грі вже не так весело. Бо коли все знаєш заздалегідь — то яка ж це гра? Це вже не гра, а спектакль для себе одного.
Тарасик задумався.
— А коли чесно — тоді справжньо?
— Тоді кубик ще щось значить. Тоді є радість. Тоді є друзі.
Бабуся дала Тарасику ще одну скибку пирога — найбільшу, з найрум’янішою скоринкою. Він з’їв її повільно, дивлячись у вікно, де вечоріло. У роті був смак меду і яблук. У грудях — щось спокійне.
Через тиждень друзі прийшли знов. Гралися в ту саму гру.
Тарасик виграв. Чесно. Дороги склалися, кубик випадав щасливо. І найкраще було те, що він міг радіти без жодного камінчика всередині.
Ця перемога була справжня. І від того — найсолодша.
💡 Чесна перемога солодша за нечесну.