⏱ ~4 хв читання
У дідуся на подвір’ї стояла стара лава під яблунею. Лава була груба, з пухнастою корою на нерівних дошках, та зручна — Софійка любила сидіти на ній з ногами під себе.
Дідусь сидів поряд. У руках він тримав цигарковий мундштук, з якого вже давно не курив — просто крутив його в пальцях, як крутять перо. Дідусь любив крутити щось у пальцях, коли думав.
— Розкажи мені про коли ти був маленьким, — попросила Софійка.
— Знов?
— Ще раз про лошатко.
Дідусь усміхнувся. У нього усмішка була особлива — губи майже не рухались, лиш зморшки біля очей робились глибшими, і десь у самих очах загорався вогник.
— Ну добре. Жив у нас в селі кінь. Кобила. Звали Зірка. Бо на лобі мала білу плямку — наче зірочку хтось приклеїв. І от навесні Зірка привела лошатко.
— Як виглядало?
— Маленьке, темне, з білою тою ж плямкою. Тільки в нього вона була трохи кривіша — наче зірочка не догоріла з одного боку.
— Як ти його назвав?
— Я звав Іскоркою. Бо стрибало, як іскра. Не тримало місця. Як вийде на двір — біжить, аж пилюка стовпом.
Софійка слухала. Дідусь розповідав про те, як Іскорка дозволяв лиш йому себе торкатись. Як вечорами Іскорка приходив до тину і чекав, поки дідусь — тоді ще маленький Микола — принесе шматочок хліба. Як одного дня Іскорка зник, і всі думали, що вкрали, а він просто заблукав за ставком і повернувся за тиждень — худий, але живий.
Софійка слухала і думала. Думала про те, що ці історії живуть тільки в дідусеві. Що ніхто-ніхто більше не знає про Іскорку. Що коли дідуся не буде — а вона знала, що колись, нехай і нескоро, дідуся не стане, бо так влаштоване життя, — Іскорка теж зникне. По-справжньому.
Софійка не сказала цього вголос. Просто наступного дня прийшла з невеличким зошитом. Зошит був у синій клітинку, з білим лебедем на обкладинці.
— Що це? — спитав дідусь.
— Це для тебе. Тобто, для нас. Я буду записувати.
— Що?
— Твої історії. Щоб не загубились.
Дідусь довго мовчав. Дивився на яблуню. Потім на Софійку. Потім знову на яблуню.
— Гаразд, — сказав. — З чого почнемо?
— З Іскорки.
Дідусь почав. Софійка писала. Писала повільно, бо ще не дуже швидко вміла. Часом дідусь сповільнювався — чекав, поки вона дожене. Часом повторював.
Через годину перша історія була записана. На дві сторінки. Софійка прочитала вголос — щоб перевірити, чи все вірно.
— Десь так. Хіба що Зірка не була рудою — вона була буланою.
— Що таке булана?
— Жовтавенька. З чорною гривою.
Софійка виправила.
Кожного тижня — у суботу — Софійка приходила. Сідали на лаву. Дідусь розповідав. Софійка писала. Записували по одній історії за раз.
Про те, як дідусь у дитинстві потрапив у яму з глиною і його витягав сусідський хлопчик. Про те, як прабабуся пекла паски на Великдень — і весь будинок пахнув цілий тиждень. Про те, як дідусь уперше побачив поїзд і думав, що то великий чорний змій. Про те, як його батько — Софійчин прадід — лагодив радіо і слухав по ночах далекі станції.
Коли зошит закінчився, Софійка купила другий. У зелену клітинку. З лисичкою на обкладинці.
Якось мама прийшла в гості і побачила.
— А це що в тебе, ластівочко?
— Це дідусеві історії. Я їх записую.
Мама розгорнула. Прочитала першу — про Іскорку. Прочитала другу — про яму з глиною. Третю не дочитала — у мами очі стали мокрі.
— Можна, я з вами наступного разу? — спитала. — Я багато чого не знала.
Дідусь подивився на доньку і на онуку. Усмішка його стала ще глибша — аж до самих очей.
— Можна.
З того дня вони сиділи на лаві утрьох. Софійка писала. Дідусь розповідав. Мама слухала і часом тихенько питала: «А ти мені цього не розказував. Чому?»
— Бо ти не питала, — казав дідусь.
Того літа Софійка списала три зошити. Усі поскладала в одну коробку з-під чобіт. Коробку зберігала на верхній полиці у своїй кімнаті — там, де книжки.
Якось дідусь сказав їй на вухо:
— Знаєш, Софійко. Ти не просто історії пишеш. Ти будуєш мені дім — у якому я житиму, навіть коли мене не буде.
Софійка не зовсім зрозуміла тоді. Зрозуміла пізніше — багато років по тому. Та коробку з зошитами не загубила ніколи.
💡 Минуле — це теж дім.

