⏱ ~4 хв читання
Артем учився у четвертому класі. Його молодший братик Лесик — у старшій групі дитсадка. Між ними було чотири роки.
Лесик був бойовий — бігав двором, ганяв на самокаті, не боявся ні гіркі, ні великих собак. Та коли заходило сонце і в кімнаті ставало темно — він ставав зовсім інший Лесик.
Засинати в темряві Лесик не міг.
Спочатку плакав. Потім просив залишити лампу. Потім — щоб мама або тато сиділи поряд. Мама сиділа, поки могла, — та в неї увечері було ще багато справ. Тато приходив пізно з роботи, теж сидів — та сам потім засинав на дитячому стільці.
Лесик плакав не голосно. Він тихенько схлипував у подушку. Це було гірше за крик.
Якось увечері Артем чистив зуби в ванній. Чув, як мама за стіною умовляє Лесика:
— Лесику, ну все добре. Я зараз вимкну світло і ти заснеш.
— А ти не йди.
— Я ж буду на кухні. Зовсім поруч.
— Ні. У мене тут темно.
Артем виплюнув зубну пасту. Подумав.
Коли вийшов з ванної — побачив, що Лесик сидить на ліжку у піжамі з ракетами. Руки склав на колінах. Подушка вже мокра.
Мама виглядала втомлено. Знову прийшла до брата.
Артем зайшов у кімнату.
— Мам, іди. Я почитаю Лесику.
Мама подивилась здивовано.
— Ти?
— Я.
Лесик підняв заплакане обличчя:
— Що почитаєш?
— А що ти хочеш?
— Про лисичку. Ту, із синьою стрічкою.
Артем кивнув. Книжку «Лисичка з синьою стрічкою» вони обидва знали. Її купили торік, на Лесиків день народження.
Мама поцілувала обох і вийшла. Тихо причинила двері.
Артем сів на стілець біля ліжка. Узяв книжку. Лесик ліг, підтягнув ковдру до підборіддя. Очі — великі, з блискучими сльозами на віях.
— Не вимикай світло, — попросив він.
— Не вимкну. Слухай.
Артем читав повільно. Старався з інтонаціями. Голосом лисиці робив писк, голосом ведмедя — низько-низько. Лесик усміхнувся уперше за вечір.
Читав, читав. Дочитав сторінку. Потім другу. Третю.
Коли він підвів очі, Лесик уже моргав повільніше. Та ще не спав.
— Не зупиняйся, — пробурмотів молодший.
Артем читав далі. Аж поки повіки в Лесика не закрились. Голівка з’їхала вбік на подушці. Дихання стало рівне.
Артем дочитав абзац, обережно встав. Вимкнув велике світло — залишив тільки нічничок (Лесик не міг зовсім у темряві). Постояв ще трошки, дивлячись на брата.
Лесик спав. Уперше за тиждень — без сліз.
З того вечора Артем читав братові щодня. Перед сном.
Мама спочатку дивувалась — пропонувала змінити, бо в Артема ж уроки. Та Артем казав:
— У мене швидко все. Я і так встигаю.
Це було не зовсім правда. Іноді Артем робив уроки до пізнього вечора. Та найперше — він сідав біля Лесика. Читав. Інколи годину, інколи півгодини. Поки малий не засне.
Через місяць Лесик уже міг заснути без читання — лише з нічничком. Бо знав: якщо щось — Артем поряд. У сусідній кімнаті. А темрява — це коли світла нема. А коли поряд хтось — темряви наче й не існує.
Якось мама зайшла до Артема, коли він уже сам лягав.
Сіла на край ліжка. Помовчала.
— Знаєш, синку, — сказала вона тихо, — я раніше переживала, що ти буде заздрити Лесику. Бо ми багато уваги йому. А ти — старший.
— Я не заздрю. Він же маленький.
— Я знаю. Та інколи буває, що старші заздрять. А ти — навпаки. Ти його береш під крило.
Артем знизав плечима.
— Я просто… Я ж не можу слухати, як він плаче. Він мій брат.
Мама нахилилась і поцілувала його у чоло. Потім встала.
— Спи, синку. Завтра школа.
— Мам, — сказав Артем уже з-під ковдри. — А Лесик колись виросте? Так, що не буде боятись темряви?
— Виросте.
— А я тоді що йому читатиму?
Мама усміхнулась.
— Тоді він тобі читатиме. Бо так роблять брати — по черзі.
Артем заснув щасливим.
А через стіну спав маленький Лесик. Біля нього на тумбочці лежала розгорнута книжка. «Лисичка з синьою стрічкою», третя сторінка. Та, на якій сьогодні Артем зупинився.
Завтра вони продовжать.
💡 Старший — той, хто захищає.