⏱ ~4 хв читання
Тарасик любив парк навесні. Туди він ходив із самокатом, ганяв доріжками між кленами, зупинявся біля старого фонтана, у якому хлюпались горобці.
Цього недільного ранку він зупинився, бо втомився. Сів на лавку біля бузкового куща.
На сусідній лавці сиділа бабуся.
Вона була в синьому пальті — застебнутому на всі ґудзики, хоч сонце вже припікало. Волосся сивеньке, зібране у вузлик. Біля ніг — невелика сумочка, схожа на ту, яку має його бабуся в селі.
Бабуся дивилась прямо перед собою. На клумбу з тюльпанами. Не читала. Не говорила по телефону. Просто сиділа.
Тарасик випив із пляшки води. Подивився на бабусю ще раз.
Їй ніхто не приніс кави. Ніхто не сидів поряд. Ніхто не питав, як вона.
Тарасик не знав, чому, та раптом устав, узяв самокат і переніс його до сусідньої лавки.
— Можна?
Бабуся повільно повернула голову. Очі в неї були блакитні, з тоненькими червоненькими прожилками. Вона здивувалась.
— Можна, синку. Сідай.
Тарасик сів. Поставив самокат поряд. Помовчав.
Бабуся теж мовчала. Тільки дивилась на тюльпани.
— Гарні квіти, — сказав нарешті Тарасик. Бо щось треба було сказати.
— Гарні. Я колись такі садила. У дворі, де ми жили з чоловіком.
Тарасик кивнув.
— А де ваш чоловік?
Бабуся не одразу відповіла.
— Давно вже немає. Тринадцять років.
— А діти?
— Син у Канаді. Дочка в Полтаві.
— А внуки?
— Двоє. Внук і внучка. Я їх бачу по відео. Це таке, знаєш — у телефоні.
— Знаю. Я з бабусею теж по відео розмовляю.
Бабуся ледь усміхнулась.
— А де твоя бабуся?
— У селі. Біля Чорткова.
— Ой, далеко.
— Далеко.
Вони знову помовчали. Та мовчання було вже не таке. Не самотнє.
Потім бабуся заговорила сама. Не дивлячись на Тарасика — наче розповідала тюльпанам.
— Я колись теж жила у селі. Біля Стрия. У нас був дім з вишневим садочком. Чоловік мій робив вулики. Бджоли в нас були — добрі, не злі. І коли цвіли акації, мед виходив білий і пахучий.
— А чому ви тут?
— Дочка перевезла. Після того, як я зламала ногу. Тут лікарі поряд, аптека близько. Це правильно, я розумію. Та інколи… — Бабуся помовчала. — Інколи скучаю за садком.
Тарасик слухав. Йому не хотілось перебивати.
Бабуся розповідала далі. Як вони з чоловіком садили вишні. Як народилася дочка — у березні, у саму ожеледицю. Як на Великдень святили паски у церкві біля річки. Як ходили зимою по сніг у ліс — там був куток із молодими ялиночками.
Її голос був тихий, м’який. Як приплив. Кожне речення приносило щось теплеє.
Тарасик слухав, і йому здавалось, що він теж там — у тому садку, в тому домі. Чує запах акацієвого меду. Бачить біле плаття дочки на Великдень.
Коли бабуся затихла, минуло вже багато часу. Сонце пересунулось убік. Тінь від клена впала на лавку.
— Я вже піду, мабуть, — сказала бабуся. — Дочка сваритиметься, що довго.
— А завтра ви прийдете сюди?
— Прийду, якщо погода буде.
— Тоді й я прийду.
Бабуся подивилась на нього.
— Навіщо тобі, синку? Ти молодий. Тобі гратись.
— Я можу і гратись, і слухати. Ви добре розповідаєте.
Її блакитні очі стали блискучі. Вона нічого не сказала. Тільки поклала руку йому на плече — суху, легку, як крильце.
Додому Тарасик їхав на самокаті повільно. Йому здавалось, що він повертається з чогось дуже важливого. Хоч нічого особливого начебто не сталось.
У понеділок він прийшов знову. Бабуся вже чекала. Принесла йому грушку із кишені — таку маленьку, з зеленим бочком.
Цілий травень він приходив у парк по вівторках і четвергах. Слухав про сад. Про чоловіка. Про дочкин день народження. Про те, як бабуся колись плела гачком.
Коли він розповів про бабусю мамі, мама сказала:
— Знаєш, синку, ти зробив хорошу справу.
— Я нічого не робив. Я тільки сидів.
— Ось саме це. Ти сидів і слухав. Інколи це більше, ніж усі подарунки разом.
Тарасик подумав. Кивнув.
А потім поклав у кишеню жменьку маленьких льодяників. На завтра. Бо завтра — четвер. А по четвергах він іде до парку.
💡 Послухати — це теж подарунок.