Дідусеві історії

⏱ ~4 хв читання

У дідуся на подвір’ї стояла стара лава під яблунею. Лава була груба, з пухнастою корою на нерівних дошках, та зручна — Софійка любила сидіти на ній з ногами під себе.

Дідусь сидів поряд. У руках він тримав цигарковий мундштук, з якого вже давно не курив — просто крутив його в пальцях, як крутять перо. Дідусь любив крутити щось у пальцях, коли думав.

— Розкажи мені про коли ти був маленьким, — попросила Софійка.

— Знов?

— Ще раз про лошатко.

Дідусь усміхнувся. У нього усмішка була особлива — губи майже не рухались, лиш зморшки біля очей робились глибшими, і десь у самих очах загорався вогник.

— Ну добре. Жив у нас в селі кінь. Кобила. Звали Зірка. Бо на лобі мала білу плямку — наче зірочку хтось приклеїв. І от навесні Зірка привела лошатко.

— Як виглядало?

— Маленьке, темне, з білою тою ж плямкою. Тільки в нього вона була трохи кривіша — наче зірочка не догоріла з одного боку.

— Як ти його назвав?

— Я звав Іскоркою. Бо стрибало, як іскра. Не тримало місця. Як вийде на двір — біжить, аж пилюка стовпом.

Софійка слухала. Дідусь розповідав про те, як Іскорка дозволяв лиш йому себе торкатись. Як вечорами Іскорка приходив до тину і чекав, поки дідусь — тоді ще маленький Микола — принесе шматочок хліба. Як одного дня Іскорка зник, і всі думали, що вкрали, а він просто заблукав за ставком і повернувся за тиждень — худий, але живий.

Софійка слухала і думала. Думала про те, що ці історії живуть тільки в дідусеві. Що ніхто-ніхто більше не знає про Іскорку. Що коли дідуся не буде — а вона знала, що колись, нехай і нескоро, дідуся не стане, бо так влаштоване життя, — Іскорка теж зникне. По-справжньому.

Софійка не сказала цього вголос. Просто наступного дня прийшла з невеличким зошитом. Зошит був у синій клітинку, з білим лебедем на обкладинці.

— Що це? — спитав дідусь.

— Це для тебе. Тобто, для нас. Я буду записувати.

— Що?

— Твої історії. Щоб не загубились.

Дідусь довго мовчав. Дивився на яблуню. Потім на Софійку. Потім знову на яблуню.

— Гаразд, — сказав. — З чого почнемо?

— З Іскорки.

Дідусь почав. Софійка писала. Писала повільно, бо ще не дуже швидко вміла. Часом дідусь сповільнювався — чекав, поки вона дожене. Часом повторював.

Через годину перша історія була записана. На дві сторінки. Софійка прочитала вголос — щоб перевірити, чи все вірно.

— Десь так. Хіба що Зірка не була рудою — вона була буланою.

— Що таке булана?

— Жовтавенька. З чорною гривою.

Софійка виправила.

Кожного тижня — у суботу — Софійка приходила. Сідали на лаву. Дідусь розповідав. Софійка писала. Записували по одній історії за раз.

Про те, як дідусь у дитинстві потрапив у яму з глиною і його витягав сусідський хлопчик. Про те, як прабабуся пекла паски на Великдень — і весь будинок пахнув цілий тиждень. Про те, як дідусь уперше побачив поїзд і думав, що то великий чорний змій. Про те, як його батько — Софійчин прадід — лагодив радіо і слухав по ночах далекі станції.

Коли зошит закінчився, Софійка купила другий. У зелену клітинку. З лисичкою на обкладинці.

Якось мама прийшла в гості і побачила.

— А це що в тебе, ластівочко?

— Це дідусеві історії. Я їх записую.

Мама розгорнула. Прочитала першу — про Іскорку. Прочитала другу — про яму з глиною. Третю не дочитала — у мами очі стали мокрі.

— Можна, я з вами наступного разу? — спитала. — Я багато чого не знала.

Дідусь подивився на доньку і на онуку. Усмішка його стала ще глибша — аж до самих очей.

— Можна.

З того дня вони сиділи на лаві утрьох. Софійка писала. Дідусь розповідав. Мама слухала і часом тихенько питала: «А ти мені цього не розказував. Чому?»

— Бо ти не питала, — казав дідусь.

Того літа Софійка списала три зошити. Усі поскладала в одну коробку з-під чобіт. Коробку зберігала на верхній полиці у своїй кімнаті — там, де книжки.

Якось дідусь сказав їй на вухо:

— Знаєш, Софійко. Ти не просто історії пишеш. Ти будуєш мені дім — у якому я житиму, навіть коли мене не буде.

Софійка не зовсім зрозуміла тоді. Зрозуміла пізніше — багато років по тому. Та коробку з зошитами не загубила ніколи.