⏱ ~4 хв читання
Соломійка любила день. Удень усе було зрозуміло: на килимі стрибали сонячні смужки, на кухні дзенькала ложка об чашку, а за вікном сусідський пес Бровко гавкав на голубів. Та коли мама гасила лампу і двері тихенько причинялись — у кімнаті ставало так велико, наче стіни розходились у різні боки. І Соломійці робилось страшно.
— Я одна, — шепотіла вона під ковдру. — Темно.
Серце починало стукати в маленьких грудях, як заєць у скрині. Дівчинка натягувала ковдру до самих очей і прислухалась. То шафа риплинула. То штора зашелестіла. То десь далеко на вулиці проїхало авто. І кожен звук здавався чимось великим, незнайомим, чужим.
Так було і в той вечір. Мама прийшла, поцілувала Соломійку у носик, поправила ковдру і прошепотіла:
— Спи спокійно, моя маленька. Я поряд, у вітальні.
Двері тихо клацнули. На стелі задрімав останній промінець нічника — теплий, бурштиновий, ледь помітний. Соломійка підтягнула до щоки подушку — велику, м’яку, у наволочці з вишитими ромашками. Бабуся колись її гаптувала.
І тут сталось щось дивне.
Подушка — її власна подушка — раптом тихенько прошепотіла:
— Я з тобою.
Голосок був тоненький, як шурхіт пелюстки. Соломійка завмерла. Вона не злякалась — голос був надто лагідний, щоб лякати. Але серце все одно тьохнуло.
— Ти… ти живий? — прошепотіла дівчинка.
— Я живий, — відповіла подушка. — Просто завжди мовчав. Я з тобою з того дня, коли тебе вперше принесли з пологового. Я слухав твоє дихання. Слухав твої сни. Я знаю, як ти крутишся вночі і як зітхаєш, коли тобі сниться лисичка з мультика. Я твій давній друг.
Соломійка обняла подушку міцно — як живу. Притулила щоку. Подушка пахла бабусиною лавандою і трошки молочним порошком — той самий запах, що був завжди.
— А ти не покинеш мене? — спитала дівчинка.
— Ніколи. Я не вмію йти. Я тут.
— А ще хто тут?
Подушка тихо засміялась — наче пухнастий вітерець:
— О, нас багато. Озирнися.
Соломійка повільно обвела очима кімнату. На полиці сидів плюшевий ведмедик Мишко з одним обідраним вушком. На підвіконні стояв горщик з фіалкою — мама казала, що її звати Лілька. Під ліжком, у дерев’яній скриньці, дрімали кубики з намальованими літерами. На стільці висіла блакитна піжамна кофта, а на її кишені — нашитий метелик.
— Ми всі тут, — прошепотіла подушка. — Просто слухай.
Соломійка прислухалась. І спершу нічого. А потім — наче дуже тонкі-тонкі ниточки — вона почула.
Ведмедик Мишко зітхнув уві сні. Фіалка Лілька легенько похитнулась — наче кивнула. Кубики тихесенько застукали один об одного — раз-два, раз-два, як маленьке серце. А метелик на кишені піжами наче змахнув крильцями і сказав: «Доброї ночі, Соломійко».
Дівчинка усміхнулась. Уперше за довгий час — у темряві.
— Виходить, я не сама?
— Ти ніколи не була сама, — лагідно прошепотіла подушка. — Ми просто чекали, коли ти нас почуєш.
Соломійка закрила очі. Притулилась щокою до ромашок на наволочці. У кімнаті стало затишно — наче хтось налив теплого молока у саме повітря. Стіни перестали розходитись. Шафа більше не рипіла страшно — вона рипіла так, як рипить старий друг, повертаючись на бік. А штора шелестіла так, як шелестить мама, коли поправляє волосся.
— А якщо мені знов стане сумно? — сонно прошепотіла дівчинка.
— Тоді обнімай мене. Або ведмедика. Або ковдру. І розказуй. Ми всі чуємо. Усе живе вміє жаліти — навіть те, що здається мовчазним. Просто не всі люди вміють слухати.
Соломійка кивнула. Сон уже сідав їй на вії — м’який, теплий, як кошеня.
— Добраніч, подушко.
— Добраніч, маленька.
Уранці Соломійка прокинулась раніше за маму. Сонце лоскотало їй носик. Вона озирнулась — ведмедик сидів на полиці, фіалка повернулась до світла, кубики тихо лежали у скрині. Усе було те саме. І все було інше.
— Мамо, — сказала вона за сніданком, дрібно надкусуючи скоринку хліба з маслом. — Я більше не боюся ночі.
Мама поставила чашку, подивилась на доньку довгим теплим поглядом.
— А чому, серденько?
— Бо я тепер знаю. У моїй кімнаті повно тих, хто мене любить. Просто треба їх упізнати.
Мама нічого не відповіла — лише поцілувала її у маківку. А подушка з ромашками лежала на ліжку і тихесенько усміхалась — так, як умів лиш справжній давній друг.
✨ У всесвіті повно тих, хто любить тебе — треба лиш почути їх поруч ✨