⏱ ~5 хв читання
Жили-були дві сестрички. Одну звали Ніжна, а другу — Сердита. Зовні вони були дуже схожі: обидві з русявими косичками, обидві з ямочками на щоках, обидві в однакових картатих сукенках, які мама шила їм одного вечора. А всередині — зовсім різні.
Ніжна говорила тихо. Її голосочок був схожий на шелест трави біля річки — м’який, плавний, лагідний. Коли вона обіймала маму, обіймала довго, всім серцем, і не одразу відпускала. Коли гладила кота — кіт мружився і починав муркотіти так гучно, що було чути аж у коридорі.
Сердита говорила голосно. Хряпала дверима. Тупала ногою, коли щось було не по її. Якщо проходила повз — могла плечем штовхнути сестру в стіну і навіть не озирнутись. У її очах часто блищали маленькі вогники — гострі, як іскри з багаття.
Мама сумно дивилась на дочок і не знала, що робити.
— Сестрички мають любити одна одну, — казала вона ввечері. — А ви наче з різних світів.
— Вона сама винна, — буркала Сердита, повертаючись до стіни.
Ніжна нічого не відповідала. Тільки посуне ближче ведмедика, заплющить очі і подумає: «Може, завтра. Може, завтра вона мене обніме».
Якось у вівторок мама принесла з ринку велике червоне яблуко. Велике, кругле, щічка одна аж медова, а друга — рубінова, з краплинками роси.
— Дівчатка, — сказала мама, — це вам. Одне на двох. Поділіться.
Мама пішла на кухню — пекти млинці. Запахло гарячим маслом, ваніллю, теплим тістом, що шипіло на сковороді.
Сердита одразу шмигнула до столу. Простягла руку — і схопила яблуко. Воно блискало в її пальцях, мов справжній скарб.
— Це моє!
— Сестрице, давай поділимо, — тихо сказала Ніжна.
— Ні. Я перша взяла.
Від образи Сердита тупнула ногою — і яблуко вислизнуло з її пальців. Покотилось по столу, скочило на підлогу — і впало просто в куточок, де було трохи пилюки.
Сердита завмерла.
Їй стало раптом страшно соромно — і ще страшніше від того, що зараз зайде мама, і все побачить. Очі в Сердитої наповнились слізьми, та вона стиснула губи і не дозволила їм вилитись.
Ніжна підвелась з-за столу. Тихо, без жодного слова, підняла яблуко. Підійшла до раковини, обмила його теплою водою, витерла рушником — двома руками, дбайливо, мов це було не яблуко, а маленьке пташеня.
Потім узяла ножик. Дуже акуратно розрізала яблуко надвоє. Одна половинка вийшла трошки більшою — з тією медовою щічкою. Друга — менша, з рубіновою.
Ніжна простягла Сердитій більшу половинку.
— Бери. Твоя половина більша.
Сердита взяла. Вона тримала яблуко в долонях і дивилась на нього, мов уперше в житті бачила. А потім — раптом — заплакала. Не голосно, як зазвичай, а тихо. Сльози падали на яблуко, скочувались з його червоного боку.
— Чому ти така добра до мене? — спитала вона крізь сльози. — Я ж тебе штовхаю. Я ж тобі вчора висолопила язика. Я ж сказала, що ведмедика твого порву.
Ніжна сіла поруч. Обережно поклала свою долоньку на сестрину.
— Бо ти моя сестра, — сказала вона просто. — І тому що в тобі теж є ніжність. Тільки вона ще соромиться вийти. Сидить десь усередині і боїться. А коли ти кричиш — вона ховається ще глибше.
Сердита довго мовчала. Дивилась у стіл. Дивилась на яблуко. Дивилась на сестрині руки — маленькі, з рожевими нігтиками.
— А якщо я її покличу — вона вийде?
— Вийде. Тільки не одразу. Спочатку трохи визирне. Потім — ще. А потім — звикне.
Через годину, коли мама зайшла в кімнату, побачила: на канапі сидять дві сестрички. Сердита міцно-міцно обнімає Ніжну, поклавши голівку їй на плече. На столі — два недоїдені шматки яблука. І така тиша — м’яка, тепла, наче ковдра.
— Прости мене за всі рази, — шепотіла Сердита. — За всі-всі.
— Я давно простила, — шепотіла Ніжна. — Я ж знала, що ти прийдеш.
Відтоді в дім увійшло щось нове. Сердита не стала зовсім тихою — вона і далі любила бігати по подвір’ю, голосно сміятись, вилазити на найвищу гілку черешні і кричати звідти на весь сад. Та коли вона зустрічала чиїсь сльози — її голос ставав тихим, як у Ніжної. І тоді її ямочки на щічках ставали ще лагіднішими.
А якось у садку маленький Тарасик упав і подряпав коліно. Сердита перша підбігла до нього. Присіла навпочіпки, дістала зі своєї кишеньки чисту хустинку — таку, яку їй колись подарувала Ніжна — і обережно витерла йому сльозинку. «Не плач, — сказала вона зовсім тихо. — Я з тобою». Тарасик подивився на неї і кивнув. Ніжна, що стояла осторонь, тільки усміхнулась — бо тепер сестричка вміла те, чого раніше не вміла зовсім.
А мама, дивлячись на них увечері, тихо посміхалась і думала: «А я ж казала. Сестрички».
Бо, як виявилось, у кожному серці є ніжність. Просто інколи вона спить. І чекає, поки хтось добрий обережно її покличе на ім’я.
✨ Ніжність є в кожному серці — її лиш треба покликати ✨