⏱ ~4 хв читання
У повільній, чистій річечці, що тече між вербами і лугом, жила собі маленька рибка. Звали її Засинайка.
Удень Засинайка не спала. Вона займалась своїми рибними справами. Плавала між водоростями, пускала срібні бульбашки, грілася в смужках сонячного світла, що падали крізь воду. Деколи вона піднімалась майже на поверхню і дивилась угору — звідти видно було небо, хмарки, листочки верби, що звисали над водою. Засинайка любила свій день.
А коли сонечко починало хилитися до заходу, коли лугові ромашки складали свої білі пелюсточки, коли остання бабка сідала на лотос і завмирала — Засинайка знала: пора додому. На дно.
Її дім був на дні річки. У найтихішому, найзатишнішому місці. Там, серед м’яких водоростей, що колишуться, як зелені шовкові стрічки, було її водяне ліжечко. Невелике заглиблення у м’якому, теплому мулі. Над ліжечком звисала плакуча травиночка — як полог. А внизу пісочок був дрібний-дрібний, наче борошно.
Засинайка повільно опускалась туди. Хвостик пливав ледь-ледь. Плавнички гойдалися. Вода ставала прохолоднішою і темнішою, чим глибше вона занурювалась. І звуки робились приглушеніші. Згори долітало лиш ніжне «гул-гул-гул» — це річка співала свою нічну колискову.
Засинайка лягала на бочок у своє водяне ліжечко. Заплющувала очка. І засинала.
А разом з нею засинала вся річка.
Раки тихенько забивались у свої нірки під камінчиками. Один великий рак, ще й двома клешнями старанно, як дбайливий дідусь, зачиняв вхід — щоб ніяка течія не порушила сну. У нірці було темно і затишно. Рак згортав хвостика і заплющував малюсінькі чорні оченята.
Жабки знаходили собі лотосові листки — широкі, плоскі, як зелені тарілочки на воді. Лягали на них черевцями, складали лапки під собою — і ставали схожі на маленькі зелені калачики. Інколи якась жабка ще встигала тихо кумкнути — «куми-куми» — і затихала. Лотос ледь-ледь похитувався під нею. Місяць світив на її спинку.
Маленькі рибки не спали поодинці — їм було б самотньо. Вони збирались у зграйки, тулились боками одна до одної, і так, разом, повільно завмирали серед стебел очерету. Це називалось «спати зграйкою». Дуже тепло. Дуже безпечно.
Навіть водяні павучки, що цілий день бігали по плівці води, складали свої тонесенькі ніжки і заспокоювались на якомусь листочку.
У річці настала ніч. Тиша. Тільки місяць тихо плив над водою — як срібний човник.
Бо ніч — це час для всіх живих. Не тільки для тебе.
Уяви, маленький, на хвилиночку. Уяви, як зараз, у цю саму мить, у твоїй кімнаті — ти. У теплому ліжечку, під ковдрою. А десь у річечці, на дні — Засинайка, на своєму м’якому водяному ліжечку. У дуплі дерева — білочка, скрутилась калачиком. У норі — лисенята, тулять одне до одного теплі бочки. У берлозі — ведмідь, повільно дихає увісні. У хліві — корівка, склавши копита. У стайні — конячка, схилила голову. Усі.
Усі живі створіння на цій землі сплять зараз. Хто на дні, хто в дуплі, хто в норі, хто в ліжку. Від найменшої рибки до найбільшого ведмедя. Від мурашки до слона. Усі.
І ти теж — частина цього великого, спільного, теплого сну. Ти не самотній. Ніколи. Цілий світ засинає разом з тобою. Великий, лагідний світ.
Він гойдається тихенько-тихенько у своїй колисці. У космічній колисці, яку ніхто ніколи не бачив, але яка є. І в цій колисці — усі. Усі сплять. Усі дихають. Усі ростуть уві сні.
Засинайка вже спить на дні. Її плавнички ледь ворушаться. Сниться їй щось добре — мабуть, як вона плаває серед сонячних плям удень.
На добраніч, маленький громадянине Землі. Заплющуй очка. Тебе тримає на руках цілий світ. І він не відпустить — до самого ранку.
✨ Цілий світ засинає разом з тобою — ти ніколи не самотній уночі ✨