⏱ ~5 хв читання
На дальньому-дальньому болоті, серед очерету, що шумів від кожного вітерцю, і латаття, що вкривало воду круглими зеленими блюдцями, стояла маленька крива хатинка. Стіни її були з трухлявих колод, дах — з мохом замість черепиці, а з димаря завжди вився тоненький блакитний димок, що пахнув хвоєю і чимось солодкуватим. Тут жив чаклун. Звали його Перетворювач.
Перетворювач був не злий. І не добрий. Він був просто сам по собі — у довгому халаті в зірочках, у м’яких капцях з лосячої шерсті, з окулярами на кінчику носа. Та найбільше за все на світі він любив одне: перетворювати жаб у принців.
Він сам не знав, чому. Може, тому що в дитинстві начитався книжок, де принцеси цілували жаб і ті ставали принцами. А Перетворювач подумав: навіщо чекати принцеси? Я й сам можу.
Щосуботи він виходив на ґанок з великою книгою, з прив’язаною за шворку чарівною паличкою з ліщини, і кричав через болото:
— Жаби! Хто хоче бути принцом — вилазьте!
Жаби спочатку лякались. Потім почали вилазити. Котрась дурненька, котрась цікава. Перетворювач махав паличкою, шепотів закляття — і за мить замість зеленої жаби з вирячкуватими очима стояв високий молодий хлопець у золотій короні, у синьому камзолі з ґудзиками-перлинами, у білих чоботах. Принц! Справжній!
Принц цей здивовано дивився на свої руки, чухав потилицю під короною і йшов кудись у замок — туди, куди йдуть усі принци. Перетворювач задоволено усміхався і чекав наступної жаби.
З часом по болоту пішла недобра слава. Жаби, що ставали принцами, поверталися додому невеселі. Тобто — не самі поверталися, а слухи про них поверталися. Бо принци не знали, що з собою робити.
Коли вранці їх будило сонце через високе вікно замку, вони не вміли замість «доброго ранку» сказати «куак». Сидячи за довгим обіднім столом, вони не могли висунути довгий язик і впіймати муху, яка дзижчала над сирним пирогом. Купаючись у мармуровій ванні з трояндовими пелюстками, вони сумували за теплим, в’язким, рідним багном. У залах принцеси проходили повз них у пишних сукнях — а принци думали лиш одне: яка вона біла, гладенька, не зелена.
Та жодна жаба не наважувалась повернутись до Перетворювача і попросити: «Зроби назад». Боялись, що засміють. Аж одного дощового вечора прийшла одна.
Це була молоденька жабка з блискучими очима. Вона жила під лататтям, любила квакати на місяць і їла переважно комарів. Та якось, наслухавшись чужих оповідок, надумалась.
— Перетворювачу, — сказала вона, сидячи на порозі його хатинки. — Перетвори мене. Хочу бути принцом.
Перетворювач підняв окуляри.
— Ти впевнена?
— Звісно. Принц — це ж краще, ніж жаба. У них замки. Корони. Принцеси.
Перетворювач знизав плечима. Махнув паличкою. Шепнув закляття. І замість зеленої жабки на порозі сів красивий молодий принц з рудим волоссям під короною і блискучими очима — точнісінько такими ж, як у жабки.
— Ну, — сказав Перетворювач. — Іди, принце.
Принц пішов. У замок. Він пробув там тиждень.
А через тиждень повернувся.
Тільки тепер він прийшов уже не вранці, а ввечері — тихцем, по болотній стежці, з короною в руках, з обличчям таким сумним, що навіть Перетворювачу стало незатишно.
— Що сталось, принце? — спитав він, відкриваючи двері.
— Перетвори мене назад, — сказав принц. — Будь ласка.
Перетворювач сів на стілець. Узяв чашку з ромашковим чаєм.
— Розповідай.
Принц поклав корону на стіл. Корона дзенькнула об дерево.
— Бути принцом — нудно. У замку всі ходять повільно. Говорять формально. На обід дають перепелине філе, а я хочу комара. У мене в спальні шовкова постіль — а я хочу лежати на латті, щоб п’ятки в воду звисали. Усі довкола чекають, що я буду одружуватися з принцесою. А я хочу плавати в багні. Ловити мух. Співати квакаюче ввечері. Я хочу назад, Перетворювачу. Я хочу бути собою.
Перетворювач довго мовчав. Потім засміявся — тихо, у свою сиву бороду.
— Перший раз чую таке прохання, — сказав він. — За двадцять років роботи. Усі хочуть бути принцами. А ти хочеш назад. Знаєш, що я тобі скажу, малий? Бути собою — найвища магія. Найвища. Я тут стільки років паличкою махаю, а такого ще не вмію.
Він підвівся, узяв паличку. Махнув. Шепнув закляття — тільки інше, не те, що звичайно.
Корона на столі залишилась лежати. А на її місці стояла маленька зелена жабка з блискучими очима. Вона стрибнула. Раз. Два. Радісно. Виявилось, після тижня без стрибків ноги в неї аж свербіли.
— Дякую, Перетворювачу, — квакнула вона.
— Біжи, мала, — кивнув він. — І більше не давай себе вмовляти.
Жабка вистрибнула за двері. Дощик уже перестав, на латті блищали краплини, місяць висів над болотом великий і теплий. Жабка плюхнулась у воду — і їй стало так добре, як може бути тільки тоді, коли ти повертаєшся туди, де ти насправді свій.
Вона прожила найщасливіше життя серед своїх. Виходила заміж за іншого жабка, мала зелених жабенят, навчила їх квакати на місяць так гарно, що навіть очерет затихав, щоб послухати. А корону Перетворювач повісив на стіну. Як нагадування. Що іноді те, що ми вважаємо «гірше» — нам найрідніше. Що чужий замок ніколи не буде кращим за своє болото. І що не треба міняти те, що робить тебе тобою.
Перетворювач після того дня вже не запрошував жаб голосно. Якщо хтось приходив — питав двічі. А інколи й тричі. Бо магія — велика річ. Та найбільша з усіх — впізнати самого себе.
✨ Не міняй того, що робить тебе тобою — бути собою це найвища магія ✨