⏱ ~4 хв читання
Назар із татом сиділи на ставку від самого ранку. Тато був у старій брезентовій куртці, з вудкою в руках, з газетою на колінах. Назар — у легенькій курточці і шапці з помпоном — дивився на свій маленький поплавок, що тихо погойдувався на блакитній воді.
День був теплий. Сонце м’яко гріло плечі. Десь у комишах квакнула жабка — раз, потім ще раз. Запах був особливий: трохи мулу, трохи мокрого дерева, трохи жасминного куща, що цвів за спиною.
— Тату, — прошепотів Назар, бо боявся налякати рибу, — чи довго ще?
Тато подивився на поплавок:
— Хто знає, синку. Риба має своє розуміння часу. Іноді вона думає — чи приходити взагалі.
Назар зітхнув. Він уже годину сидів незрушно, як дорослий. Ноги затерпли. Спина боліла. А поплавок усе так само тихо гойдався — не пірнав, не дриґав, не подавав ніяких знаків.
— А раптом тут зовсім нема риби? — запитав Назар.
— Є, — спокійно сказав тато. — Я бачив. Просто вона дивиться на нас і думає, чи варто.
Назарові це подобалось — що риба також думає. Як ми. Це робило все важливішим.
Минула ще година. Сонце піднялось вище. Тато налив з термоса гарячого чаю в металеву чашку і простягнув Назарові:
— Грійся, рибалко.
Чай був солодкий, з листочком м’яти. Назар грів об чашку долоньки, дивився на поплавок і думав: «Ну, риба, ну, давай. Хоч одну».
І тоді сталось.
Поплавок раптом — занурився. Не повільно. Швидко, як курок натиснули. Назар завмер.
— Тато! — пошепки видихнув він.
— Тягни, тягни! — тато поклав газету і всміхнувся.
Назар обома руками вхопився за вудилище і потягнув. З усіх сил. Леска натяглась, заколихалась — і з води щось вистрибнуло. Маленьке. Блискуче. Звивасте.
Назар витяг — і завмер.
На гачку висіла малесенька рибка. Не більша за дитячий палець. Її лусочки сяяли на сонці, наче монетки. У неї були круглі здивовані очі — як два темні намистинки. Вона стрибала на гачку, ховаючись від світла.
Назар обережно зняв її. Поклав у долоньки — обережно, як яєчко. Рибка була мокра, прохолодна і мала тоненьку шкірку. Серце її билось — Назар відчував. Швидко-швидко. Раз-раз-раз. Як його власне зараз.
— Тату, — сказав Назар тихим голосом. — Можна її відпустити? Вона ж зовсім маленька.
Тато подивився на сина. Кивнув. Не сказав ні слова — просто кивнув.
Назар підійшов до самого краю води. Присів на корточки. Розкрив долоньки — обережно, повільно — і опустив рибку у воду.
Вона завмерла на мить. Маленьке тільце висіло у воді, ніби дивувалась — це що, я знову вільна? А потім — майнула хвостиком — і зникла. У глибині, серед водоростей.
Назар довго дивився на те місце.
— Чому ти не захотів забрати її додому? — спитав тато по дорозі назад. Вони йшли стежкою, тато ніс вудки, Назар біг попереду, перестрибуючи через корінь дерева.
Назар довго мовчав. Він хотів сказати правильно.
— Бо я її здивував, — нарешті відповів він. — Вона ж не знала, що там — гачок. Просто плавала собі. А я її — ось так — і витяг. Це нечесно. Хай тепер вона знає, як буває. І хай розкаже своїм друзям. А ще — нехай виросте велика. Тоді нам обом буде цікавіше.
Тато усміхнувся. Він поклав долоню синові на голівку.
— Ти мій маленький мудрець, — сказав він. — Знаєш, я й сам не завжди забирав те, що мав на гачку. Інколи відпускав. Може, тому риба досі ходить у наш ставок.
Назар посміхнувся.
Минув рік. Назар знов прийшов на той самий ставок із татом. Знов він сидів довго, знов чай грів долоньки. І раптом — поплавок занурився. Цього разу — не як курок. А як ціла гарматна куля.
Назар тяг, тяг, аж ноги в землю впирались. Тато кинувся допомагати. І разом вони витягли — велику рибу. Срібну, із зеленавим відливом, з таким же круглим оком, як той маленький мальок рік тому.
Це могла бути та сама рибка. Виросла, навчена, обережна. А може, ні. Може, її дочка. Або хтось зовсім інший.
Не знає ніхто.
Та Назар назавжди запам’ятав одне: коли віддаєш — інколи тобі повертається удесятеро. І найбільша ловля — це не та, що в сітці. Найбільша ловля — коли робиш добре діло.
✨ Найбільша ловля — коли робиш добре діло ✨