⏱ ~5 хв читання
У Юльки був особливий предмет одягу. Не сукня, не куртка, не шапочка з помпоном. Чобітки.
Червоні. З жовтими шнурками. З маленькою синьою зірочкою на правому. Гумові, водонепроникні. Не дуже довгі — десь до коліна. Усередині — м’яка пухнаста підшивка, яку Юлька любила гладити пальчиком.
Їй було шість, і чобітки були її розпізнавальним знаком. Усі на дворі знали Юльку — «то дівчинка в червоних чобітках». Вона ходила в них всюди:
— у дощ, звичайно. Це їх головна стихія. Юлька стрибала по калюжах, від чого бризки летіли в усі боки.
— у сніг. Червоне на білому — особливо красиво.
— на свято в дитсадку. Вихователька Лариса Степанівна казала «у нас вранці парадне взуття», та Юлька мовчки приходила в чобітках. Лариса Степанівна тільки усміхалась.
— на пляж. Тут було складніше. Мама довго вмовляла, що на пляжі чобітки не потрібні. Юлька сперечалась. Зрештою брали — Юлька носила їх до пляжу і знов у них одягалась, коли йшла з пляжу.
Коротше — Юлька і чобітки були нерозривні.
Якось у жовтні Юлька стрибала в калюжах особливо довго. Дощ був теплий — справжня осіння віддача. Калюжі були величезні. Юлька стрибала і кричала від радості.
Ввечері мама подивилась на чобітки і похитала головою.
— Юлю, ти змочила їх до самого верху. Подивись — усередині мокро. Завтра не одягай. Хай висохнуть.
Юлька засумувала.
— Як «не одягай»? Я завжди в них.
— Завтра в інших. Хочеш — у синіх. Хочеш — у жовтих.
— Ні. Я хочу в червоних.
— Не можна. Завтра вони мокрі. Висушаться за день. Післязавтра одягнеш.
Юлька надула губки. Вона не плакала — вже велика. Та настрій зіпсувався.
Зранку Юлька прокинулась — і одразу подивилась на свої чобітки. Вони стояли біля батареї, з газетою всередині (мама насовала газети, щоб швидше висохло). Червоні, але мокрі — це було видно по темнішому кольору.
Юлька зітхнула.
Вона пішла в коридор шукати, що ж їй взути на двір. Чомусь усе маминке і всі інші чобітки здавались їй чужими, нецікавими. У шафі лежали тільки татові тапці — старі, велюрові, з протертими підошвами.
Тапці. Великі. Коричневі. Схожі на човники.
Юлька подумала. Вирішила: краще вже у татових тапцях, ніж у звичайних чобітках.
Вона вдягла. Тапці були величезні. Звисали з її ніг, як справжні човни. Кожен крок — і п’ятка вилазила. Доводилось ходити повільно, шарудячи підлогою.
Мама побачила і ледь не засміялась. Та стрималась.
— Юлю, тато не зрадіє.
— А я недовго. Тільки в двір вийду.
Мама зітхнула, але дозволила. Дала Юльці теплу куртку і відпустила.
Юлька вийшла у двір. Шкар-шкар-шкар — звук тапців по асфальту.
Діти у дворі — Андрійко, Олесик, Маринка, два хлопчики з другого під’їзду — побачили її і… засміялись.
— Юлька в татових тапцях!
— Вона чарівне взуття загубила!
— Тапочкова королева!
Юлька почервоніла. Не від злості — від сорому. Вона розвернулась, зробила крок до свого під’їзду, ще крок.
Їй хотілось додому. До своїх червоних чобіт. До маминої руки. Туди, де не сміються.
Але тут вона побачила.
На лавці біля сусіднього під’їзду сиділа дівчинка. Старша за Юльку — може, років на два чи три. Юлька не знала її — нова в дворі, мабуть. У дівчинки було довге волосся з рудим відливом і веснянки на щоках.
А на ногах у неї — теж тапці. Великі. Сині. З квіточками. Звисали так само, як у Юльки.
Дівчинка побачила Юльку і… усміхнулась.
— Привіт, — сказала вона. — Ти теж?
— Що «теж»? — Юлька наблизилась.
— Теж у тапках? — дівчинка показала на свої сині човники. — У мене мама шкарпетки в білизну закинула вранці. Стільки ниток на дворі — а в мене жодних. Я тут ходжу, як ти.
Юлька засміялась. Уперше з ранку. Голосно — на весь двір.
Дівчинка теж засміялась.
— А я Юлька.
— А я Тая. Скорочено від Таїса. Я перекуплена, тільки вчора заїхала.
— О, в нашому дворі ти будеш гульнути! — Юлька сіла поряд на лавку. Тапці одночасно заскрипіли під ними.
Вони сиділи довго. Розмовляли. Тая показала Юльці, як можна стрибати в тапках, не загубивши їх, — для цього треба замочувати ноги, як гребці на байдарці. Юлька навчилась. Вони пройшлись по двору так — крок-два, як принцеси у дивних капцях. Інші діти знов сміялись, але вже з ними. Тая і Юлька сміялись разом.
Увечері, коли мама зустріла Юльку на ґанку, вона спитала:
— Ну як день без червоних чобіт?
Юлька задумалась. Подивилась на величезні татові тапці на своїх ногах.
— Дивно, — сказала вона. — Я думала, без них буде сумно. А вийшло… навпаки. Я зустріла нову подружку. Її звати Тая.
Мама усміхнулась.
— Знаєш, маленька, не чобітки роблять день яскравим. Це усмішка робить його кольоровим. А ти — ти вмієш усміхатись. У будь-якому взутті.
Юлька кивнула серйозно.
Наступного дня Юлька одягла свої червоні чобітки. Вони висохли — стали знов яскравими, як свято. Та цього разу — вона не вважала їх головним у дні. Вона знала: яскравість — у ній самій. Чобітки — лише прикраса.
Тая прийшла до неї в гості. Тая була в синіх кросовках. Тапці у обох уже були вдома. Та сміх — лишився.
✨ Не чобітки роблять день яскравим — це усмішка робить його кольоровим ✨