Не заздри
Зоряна сиділа на лавці у дворі і чекала, поки прийдуть подруги. День був теплий, лагідний, кульбаби тільки-но почали розлітатись пухом, і вона тихенько дмухала на одну з них.
Першою прибігла Маринка. Прибігла — і завмерла перед лавкою, як на сцені.
— Дивіться, що мені купили! — гукнула вона.
На її ногах сяяли новенькі кросівки. Сріблясті, з рожевими блискітками по боках, з товстою білою підошвою, яка пружинила при кожному кроці. На язичку — м’яка зірочка. Шнурівки — золотисті.
Зоряна подивилась униз, на свої ноги. Її кросівки колись теж були білі. Тепер вони були сірувато-білі, з зеленою смугою на носку — там, де вона минулого тижня впала на траву. На одному ремінчику бракувало липучки.
Усередині щось защипало. Не сильно. Але неприємно. Так, ніби хтось крихітним пальцем штовхнув її прямо в груди.
— Гарні, — сказала Зоряна. Голос вийшов тихий і якийсь чужий.
Маринка крутнулась на одній нозі, кросівки замигтіли блискітками.
— А ще вони світяться у темряві! Дивіться!
І справді — у тіні від дерева підошви ледь помітно блимнули рожевим.
Прибігла Юстинка з третього підʼїзду. Прибігла — і ахнула:
— Ва-а-у! Маринко, дай помацати!
Дівчатка одразу збилися навколо нових кросівок. А Зоряна непомітно посунулась убік. Так, ніби лавка стала на сантиметр довшою, а вона на сантиметр меншою.
Усередині вже не щипало. Усередині гуло.
«У мене нічого такого нема, — подумала Зоряна. — Кросівки старі. Шорти позаторішні. Заколка — звичайна. Я… просто звичайна. Така собі. Невидима».
Вона подивилась на свою руку. Раніше ця рука здавалась їй цілком нормальною. А зараз — теж якоюсь нудною.
Маринка з Юстинкою побігли стрибати у класики. Зоряна не пішла. Сказала, що в неї болить нога. Хоча нога не боліла. Боліло десь зовсім інше.
Вона сіла на лавку, підтягла коліна до підборіддя і сховала ноги під себе — щоб старих кросівок не було видно.
«Чому в неї все нове, а в мене все старе? Чому в неї тато купує таке, а в мене — ні? Я теж хочу. Я теж хочу блищати».
У цей момент щось пухнасто хитнулось поряд. Зоряна повернула голову. На самому краєчку лавки, на деревʼяному поручні, сиділа маленька руда білочка. У рожевому шарфику. З жолудем у лапках.
Зоряна навіть не здивувалась. Їй було надто сумно, щоб дивуватись.
— Привіт, — тихенько сказала білочка. — Я Соломійка. А ти чого така згорблена?
— Я непомітна, — відповіла Зоряна, не повертаючи голови. — У всіх усе нове, а в мене все старе.
Над нею щось м’яко зашаруділо. На низькій гілці каштана, прямо над лавкою, сиділа велика тепла сова — зі світло-коричневим пірʼям, кремовою грудкою і маленькими круглими окулярами на дзьобі.
— Зоряно, — лагідно сказала сова. — Мене звуть Софійка. Можна я тобі дещо поясню?
Зоряна підняла голову. Окуляри сови блиснули — точно як підошви Маринчиних кросівок. Але якось зовсім інакше. Тепло.
— Поясни, — буркнула Зоряна. — Тільки не кажи «не заздри», добре? Бо я знаю, що не можна. Але я ж не спеціально.
— Не скажу, — усміхнулась Софійка. — Я скажу інше. Заздрість — це не погана дитина. Заздрість — це підказка. Вона приходить, щоб щось тобі сказати про тебе саму. Просто треба її розшифрувати.
🦉 Урок від Софійки
1. Заздрість — це коли ти забуваєш про себе
Заздрість виникає тоді, коли ти задивляєшся так сильно на інших, що перестаєш бачити себе. А в тебе теж є свій світ — твої думки, твої вміння, твоя усмішка. Просто на мить відведи погляд від чужих кросівок і подивись на свої руки — вони вже встигли намалювати, обійняти, побудувати щось своє.
2. Ти не маєш бути такою, як хтось
Соняшник не заздрить незабудці, а незабудка не намагається стати соняшником. Обоє цвітуть у своєму темпі і у своєму розмірі — і саме тому садок такий красивий. Якби всі квіти були однакові, було б нудно. Ти — це ти, і це вже цінно.
3. Подивись, що в тебе вже є
Спробуй у думках перерахувати свої «скарби». Це не обовʼязково речі. Це може бути: «У мене є бабуся, яка завжди мене обіймає», «Я вмію плести коси», «Я знаю, як заспокоїти молодшого брата». Коли бачиш свої скарби, чужі речі вже не блищать так сліпуче.
4. Скажи вголос щось добре
Найшвидший спосіб прогнати заздрість — щиро похвалити того, кому заздриш. «У тебе класні кросівки!» — і відразу всередині стає легше. Бо заздрість тримається на мовчанні. А коли ти промовляєш добре слово, воно тане, як цукор у чаї.
5. Перетвори заздрість на бажання
Якщо тобі чогось дуже хочеться — це підказка. Не «у неї є, а в мене нема», а «я теж хочу навчитися малювати/танцювати/мати таку книжку». Заздрість — це просто бажання, яке заблукало. Поверни його на правильну стежку: постав мету і потихеньку йди.
6. Подбай про своє серце
Коли всередині щемить, не картай себе. Зроби щось тепле: випий какао, погладь кота, обійми маму, намалюй щось своє. Заздрість любить голод і втому. А ситому й виспаному серцю вона нецікава.
Зоряна сиділа і слухала. І відчувала, як гудіння всередині потроху стихає. Як після грози — коли краплі ще падають з листя, але вже видно небо.
— Соломійко, — сказала Зоряна тихо, — а можна, я піду до Маринки і скажу їй, що в неї класні кросівки? По-справжньому. Не через зуби.
— Звісно можна, — кивнула білочка. — Спробуй. Це чарівна штука.
Зоряна встала. Дорогою до класиків нахилилась і зірвала три квіточки — ромашку, волошку і конюшинку. Зібрала їх у маленький букетик.
— Маринко! — гукнула вона. — У тебе справді дуже гарні кросівки. А це тобі. Бо ти моя подруга.
Маринка завмерла. Потім розцвіла усмішкою — такою широкою, якої Зоряна давно не бачила.
— Ой… Зоряно… Дякую! А давай ти теж зі мною пострибаєш? У нас з Юстинкою однієї людини не вистачає.
І Зоряна побігла стрибати. У своїх старих кросівках. По асфальту, на якому крейдою були намальовані квадратики. І чомусь зараз — саме у цей момент — ніщо в неї не щипало. Зовсім.
А на гілці каштана Софійка тихенько перезирнулась із Соломійкою. І обидві усміхнулись.
Софійка вірить у тебе. І Соломійка теж. 🦉🐿️