Як бути терплячим
Богдан сидів на килимі під ялинкою й дивився на подарунки. Один. Два. Три. П’ять подарунків. У соковитих червоних і золотих обгортках. З бантиками.
— Мам, а можна вже? — крикнув він на кухню.
— Богдане, я ж сказала — після обіду. Ще година з тридцять.
«Година з тридцять, — простогнав Богдан подумки. — Це ж ціла вічність».
Він облизнув губи. Подивився на найбільший подарунок — здоровецький, обгорнутий у червоний папір із золотими сніжинками. Що там може бути? Машинка? Конструктор? Здоровецький динозавр?!
— Мам! Ну ма-а-ам! Хоч один. Маленький!
— Богда-а-ане, — мама вийшла з кухні з рушником у руках. — Не треба нервувати. Інакше я попрошу Святого Миколая забрати все назад.
Богдан тихо ахнув. І замовк. Бо мама ж так точно зможе. Вона з Миколаєм знайома, він колись приходив додому, точно знайома.
Хлопчик ліг на килим і дивився в стелю. Часу — година з тридцять. Як з цим жити?
Раптом — з ялинки щось зашаруділо. Богдан підвів голову. На одній з нижніх гілок сиділа… білочка? Маленька, руда, в рожевому шарфику. Тримала в лапках жолудь.
— Привіт, — сказала білочка тихенько. — Здається, тобі дуже-дуже хочеться.
Богдан сів. Очі великі-великі.
— Ти… ти… ти білочка з ялинки?
— Соломійка, — представилась білочка. — А ти, маленький, мабуть, Богдан.
У цю мить на гілці вище зашаруділо вдруге. І на високій гілці ялинки опустилась велика тепла сова. Зі світло-коричневим пір’ям, кремовою грудкою, маленькими круглими окулярами на дзьобі.
— Я Софійка, — лагідно сказала вона. — Я бачу, ти ніяк не можеш дочекатися?
Богдан кивнув, мов хитра качечка.
— Я ну дуже хочу подарунки! А ще година з тридцять чекати!
Соломійка зіщулилась.
— Знаю-знаю. Я колись теж не могла дочекатись зими. Жолуді ж восени смачніші. Я бігала, рилася в листі, тупала лапками — нічого не допомагало. Літо тривало й тривало.
— І як же ти дочекалась?
— Мудро. Софійко, розкажи Богданчику, як я це зробила.
Софійка усміхнулась.
— Богдане, я хочу тобі розповісти про терпіння. Це маленьке чарівне слово. Хочеш послухати?
Богдан швидко-швидко закивав.
🦉 Урок від Софійки
1. Дихай повільно
Коли дуже-дуже чекаєш — у грудях ніби кипить. Тоді зроби три повільні глибокі вдихи. Вдих — затримка — видих. Ще раз. Ще раз. Стане легше. Серйозно — це працює.
2. Знайди собі справу
Час іде швидше, коли ти не дивишся на годинник. Якщо чекаєш — почитай. Помалюй. Заспівай. Допоможи мамі. Через п’ять хвилин — ти й не помітиш, як минула година.
3. Чекати — це смачно
Уяви: ти отримав би всі подарунки одразу. Раз — і все. А так — ти чекаєш, мрієш, уявляєш… і радість більша, ніж сам подарунок. Очікування — це частина свята.
— О-о, я знаю, — енергійно сказала Соломійка. — Я в дитинстві хотіла обідати тричі на день. А мама казала — двічі. І я плакала. Голосно. Дві години.
— І що сталося?
— А потім я зрозуміла. Якби я їла тричі, я б, можливо, була пухкенькою. А так — я найшвидша білочка в лісі. Завдяки маминому терпінню. Ха!
Богдан тихенько хихикнув.
4. Велике — росте довго
Велике дерево росте з маленького жолудя двадцять років. Маленьке щастя — мить. Велике щастя треба зачекати. Як ялинку. Як Святого Миколая.
5. Істерика не пришвидшить
Скільки б ти не плакав і не тупав ніжкою — стрілка годинника від цього не зрушиться. Усе одно треба чекати. Краще чекати весело — тоді й чекати легше.
Богдан позіхнув. Подивився на годинник на стіні. Виявилось — минуло аж сорок п’ять хвилин. А він і не помітив! Бо слухав. І мріяв. І їв сухе печиво, яке принесла мама.
— Ой… — здивовано сказав він. — Майже!
— От бачиш, — підморгнула Соломійка. — Коли є чим зайнятись — час бігає.
— А коли подарунки розгорну, — пообіцяв Богдан, — обов’язково покажу тобі. Тобі що подарували — жолудь?
— А я Соломійка-білочка, мені більше нічого й не треба, — засміялась вона.
У кухні мама загриміла каструлями.
— Богда-а-ане! Іди обідати!
Хлопчик аж підстрибнув. Бо обід — це означало, що скоро-скоро… скоро вже можна!
Софійка вірить у тебе. І Соломійка теж. 🦉🐿️