Тимко вчився у другому класі. Тихий, з кучерявим чубчиком, в окулярах. Інші діти його не звали — не сварили, але й не дружили. Просто проходили повз. А Тимкові від цього було сумно — більше, ніж від двійок чи від манни на сніданок.
Перед Святвечором у школі влаштували святкову парту. Учительниця накрила столи, поставила пиріжки і чай. Сказала: «Сідайте по двоє-троє, з ким хочете». Усі почали сідати. Маринка з Лесею. Олежко з Юриком. Софійка з Анною.
Тимко стояв біля свого стільця. Чекав. Може, хтось сяде поруч. Минула хвилина. Дві. Три. Поруч так ніхто і не сів. Сусідній стілець стояв порожній.
Учителька помітила. Поспішила, сіла поруч сама — щоб не було соромно. Але Тимкові вже було соромно. Він з’їв половину пиріжка. Випив чашку чаю. І пішов додому раніше.
Дорога додому йшла через село, через два сніжних поля. Сніг падав великими пухнастими сніжинками. Тимко ніс свій ранець і думав: «Мені сім років, а вже самотньо. А що буде, коли я виросту?» Тільки своїм ботинкам сказав це — їм можна довіряти.
На півдорозі він почув тоненький писк. Десь зліва, біля канави. Тимко зупинився. Прислухався. Знов писк — слабенький, благальний.
Тимко спустився в канаву. Серед снігу, під старим лопухом, лежало маленьке цуценя. Безпородне, руде-біле, мокре, дрижить, очі-намистинки благають. Хтось викинув — як кошик з-під яблук після зими.
— Ой ти ж мій, — прошепотів Тимко. Зняв шарф, обмотав цуценятко, узяв до грудей. Воно одразу затихло, лише серце трималося часто-часто — як мала годинничок.
Дорогою додому Тимко роздумував: «Що скаже мама? Бо в нас і так не густо. А цуценятко ж їсти просить…» Та повз нього, ніби з нічого, постав хтось. Високий, у білих із золотом ризах. Митра сяє, у руці патериця, біла борода.
— Дозволь подивлюсь, кого ти знайшов?
Тимко відкрив шарф. Святий Миколай погладив цуценятко великим теплим пальцем.
— Це твій. Він тебе чекав. Розумієш? Це я йому показав твою дорогу. Сьогодні Святвечір. Ти заслуговуєш на друга.
Тимко не знав, що сказати. Тільки кивнув.
— А мамі скажи: я попросив. Усі мами, коли чують це ім’я, починають усміхатись. Ну, біжи.
Тимко прибіг додому. Розгорнув шарф. Мама ахнула. Хотіла було сваритись. Тимко тихо сказав: «Мамо, мене Святий Миколай попросив». Мама дивилась довго. Потім тихенько усміхнулась — справді тепло. Узяла рушничок, витерла цуценятку голівку. «Цуцик, — сказала вона. — Назвемо його Цуциком».
Тієї ж ночі Цуцик заснув в Тимковому ліжку, поряд із його щокою. Дихав маленькими видихами. Тимко поклав долоньку йому на грудки і відчув — серце цуценятка б’ється поряд із його. І йому здалось: усе. Самотності більше не буде. Бо тепер їх двоє.
💛 Іноді коли тебе ніхто не помічає — це означає, що тебе помічає той, кого ти ще не зустрів.