Михайлик жив з мамою у маленькій хатинці на околиці села. Жили вони бідно. Тата не було вже давно — пішов на заробітки і не повернувся. Мама працювала на полі, мила підлоги в школі, шила сусідам сорочки. Та грошей все одно не вистачало.
Перед Святвечором Михайлик прийшов до мами:
— Мамо, а ялинка в нас буде?
Мама довго мовчала. Потім обняла його, погладила по голівці.
— Цього року не буде, синку. Грошей нема. Може, на той рік…
Михайлик кивнув. Не плакав — він був мужній хлопчик. Але вночі сидів довго при свічці. І подумав: а якщо я сам? У лісі ж сосни. Малесеньку — то й рубати не треба, гілочку зламаю. Узяв старий татів сокирчик. Одягнув кожушок із латками. І тихенько вислизнув у ніч.
У лісі було глибоко й тихо. Михайлик ішов і ішов. Спочатку знав дорогу — за дубом ліворуч. А далі — снігом замело сліди. Темно. Холодно. Він зупинився. Заблукав.
Михайлик сів під сосну. Заплакав. Тихо, щоб ніхто не чув — він же мужній. Сльози замерзали на щічках.
Раптом між деревами засяяло. Не місячне світло — інше, тепле. Михайлик підвів голову. До нього йшов високий старець у білих ризах з золотом. Голова в золотій митрі. У руці — патериця, що ледь світилася.
— Чого ж ти, маленький, сам у лісі вночі?
— Я… я по ялинку. Для мами. У нас немає.
Святий Миколай присів навпочіпки. Подивився Михайликові в очі. Усміхнувся ласкаво.
— Молодець. Не за себе, а за маму ходиш. Ходімо, я тебе виведу. І ялинку візьмемо. Бачиш — ось маленька гілочка зеленої сосонки. Тобі цього досить буде.
Він відламав малу зелену гілочку. Подав Михайликові. Узяв його за руку. І повів. Дорога раптом виявилась короткою — за кілька кроків Михайлик уже бачив вогник у віконці своєї хатинки.
— Спасибі, дядьку, — прошепотів Михайлик. Обернувся — а Святого вже немає. Лише слід патериці на снігу.
Удома мама плакала, обіймала, сварила, цілувала. Михайлик показав їй гілочку. «Подивись, мамо, я приніс». Вони поставили гілочку у глечик з водою на підвіконні. І лягли спати.
Уранці мама перша прокинулась і ахнула. Гілочка за ніч стала справжньою маленькою сосонкою — заввишки з Михайлика. Зелена, пухнаста, у мерехтливих краплях, наче на ній лежали маленькі срібні зорі. А під сосонкою — буханець свіжого хліба, миска горіхів і червона хустина для мами. Жодного запису. Але мама й Михайлик знали, хто приходив. І того Святвечора в їхній хатинці пахло свіжою живицею, теплим хлібом і тим, чого не купиш ні за які гроші.
💛 Дарунок із серця завжди виростає більшим, ніж той, що з гаманця.