Маленький Дмитрик жив з мамою і бабусею у тихій хатинці край села. А тато його був далеко — там, де гримить війна. Він пішов навесні. Цілував Дмитрика в маківку, обіцяв повернутися. Та три місяці вже немає від нього жодного листа.
Щовечора Дмитрик ставав біля вікна. Притискав ніс до холодної шибки. Дивився на дорогу — раптом тато йтиме? Мама казала: «Сину, не стій довго, застудишся». Але Дмитрик стояв. Тримав у долоньці маленьку фотографію — там тато усміхався, ще без військової форми.
Прийшов Святвечір. На столі — кутя, узвар, риба, дванадцять страв. Бабуся колядує тихим голосом. Мама усміхається силоміць — Дмитрик бачить її очі, мокрі. Він теж усміхається. Бо не хоче, щоб мамі було сумно.
Після вечері Дмитрик пішов до вікна. Запалив свічечку, поставив на підвіконня — «щоб тато бачив, як іде». На вулиці завірюшно, сніг кружляє вихорцем.
— Святий Миколаю, — прошепотів хлопчик, — я не прошу подарунка. Я прошу одне: щоб тато повернувся. Хай не на Різдво. Хай весною. Хай колись. Тільки щоб повернувся.
І стояв біля вікна довго. Поки очі не злипалися. Бабуся прийшла, узяла його на руки, понесла спати.
Уві сні Дмитрик побачив, як до їхньої хати по снігу йде хтось високий, у білих з золотом ризах. На голові — золота митра, в руці — довгий посох. Біла борода аж до пояса. А з ним поруч — біла-біла голубка.
Старець підійшов до вікна. Підняв руку. У долоні в нього був маленький папірець — складений учетверо, як солдатські листи. Він тихенько поклав його на підвіконня, поряд зі свічечкою.
«Він живий, — сказав старець ласкаво, наче дзвоник дзенькнув. — Лист затримався, але йде. А сам він — теж іде. Просто йому ще далеко. Чекай. Терпеливо. Любов чує».
Дмитрик прокинувся. Сонце вже заглядало у вікно. На підвіконні лежав справжній лист. У військовому конверті, з печаткою, із татовою рукою на адресі.
Хлопчик закричав: «Мамо! Лист! Лист!» Прибігла мама. Тремтячими руками розкрила. Читала. І почала плакати. А Дмитрик подумав: знов сумно? Та мама усміхалася крізь сльози.
«Тато живий. Поранений, у госпіталі. Скоро напишуть, коли його привезуть додому. Скоро».
Дмитрик підніс долоньку до вікна. Сонце світило на сніг — і кожна сніжинка блищала. Він знав: десь там, далеко-далеко, тато в білій палаті теж дивиться у віконце. І йому вже легше. Бо хтось велике-велике поклав теплу руку на його плече.
💛 Любов не загубиться навіть на найдальшому шляху. Вона завжди знаходить дорогу додому.