Маринці було вісім, а Соломійці — шість. Вони були сестрички такі схожі, що бабуся часом плутала їх по голосах. Тільки очі різні: у Маринки сині, як терен, а в Соломійки сірі, як весняне небо.
За день до Святвечора мама дала їм одне завдання: разом прикрасити ялинку. На столі лежали паперові янголики, солом’яні зірочки, ватяні сніжинки і одна-єдина скляна прикраса — стара, ще прабабусина, у формі срібного дзвіночка. Така тонесенька, що від найменшого дотику дзвеніла.
— Я повішу дзвіночок! — гукнула Соломійка. — Ні, я. Я старша, — заперечила Маринка. — А я перша побачила! — Дай! — Не дам!
Вони почали тягнути дзвіночок одна до одної. І тут — «дзень» — і срібний дзвіночок упав на підлогу. Розбився. На багато крихітних шматочків.
Маринка вмить почервоніла: — Це ти винна! — Ні, ти! — Не розмовляю більше з тобою! — І я з тобою! Так і розійшлися: одна сіла на лаву коло печі, друга — на лежанку. Мама зібрала уламки в хустинку й тихо сказала: — Шкода. Це була прабабусина. Та найбільше шкода, що ви тепер мовчите.
Дзень за днем стемнів. Тато вніс сіно під стіл, мама запалила свічку. На небі засяяла перша зірка. А дві сестрички сиділи в різних кутках і не дивилися одна на одну. Соломійка крадькома витирала очі рукавом. Маринка стискала зуби й думала: «Не я перша помирюся. Не я».
Уночі, коли вся хата заснула, Соломійка прокинулась. Їй стало так самотньо, наче все село померло. Вона глянула на Маринчине ліжко — сестра лежала, повернута до стіни. Соломійка тихенько встала, підійшла до вікна і прошепотіла: «Святий Миколаю, мені дуже сумно. Я не хочу більше сваритися».
У ту саму мить у сусідній кімнаті Маринка теж розплющила очі. Їй наснилася прабабуся, яка тримала срібний дзвіночок і хитала головою сумно-сумно. Дівчинка теж підійшла до вікна — до іншого, в кухні. І теж прошепотіла: «Святий Миколаю, я перша. Я не хочу більше».
І тоді — обидві сестрички побачили, як крізь шибку до них зазирає старець у білих із золотом ризах. Мітра його сяяла. У руці він тримав посох. Біла борода ледь колихалася від вітру. Очі дивилися на них так лагідно, що сорому стало вдвічі більше — і вдвічі легше водночас.
Святий Миколай нічого не сказав. Він просто простягнув долоню — і на ній лежала одна-єдина сніжинка. Не звичайна. Срібляста, з тонесеньким візерунком, схожим на той розбитий дзвіночок. Він подмухнув на неї — і сніжинка пропливла крізь скло, як крізь повітря, і повільно опустилася на гілку ялинки.
Соломійка прибігла на кухню. Маринка визирнула з кімнати. Вони побачили одна одну біля ялинки одночасно — і обидві подивилися на ту сніжинку. Вона тихесенько світилася, наче маленька зірочка.
— Я перша, — пошепки сказала Маринка. — Ні, я, — відповіла Соломійка. І раптом обидві засміялися. І кинулися одна одній на шию. Обнялися так міцно, як давно не обіймалися — мовби надолужуючи весь сьогоднішній день.
Тато з мамою прокинулися від сміху і ввійшли в кімнату. На ялинці тихо світилася срібляста сніжинка. Мама ахнула: — Звідки це? — Це він, — у два голоси сказали дівчатка. — Він тут був.
Сніжинка не розтала ні наступного ранку, ні через тиждень. Вона висіла на ялинці аж до самого Стрітення, а потім мама обережно зняла її, загорнула в білу хустинку й сховала у скриню. «Хай чекає наступного Святвечора, — сказала вона. — Може, знадобиться».
💛 Найкращий подарунок під ялинкою — обійми того, з ким ти посварився.