Жили собі на одному болоті, та на одній річці, дві птахи — журавель довгоногий та цапля довгошия. Жили вони неподалік одне від одного, обоє самотні, тільки болото їх розділяло. Журавель собі на одному боці, цапля — на другому.
Сидить журавель якось на купині, дивиться через воду — а там цапля прихорошується, пір’ячко чистить. «Овва, — думає журавель, — а чого це я сам-один маюся? Піду оженюся на цаплі. Вона ж теж сама, сусідка моя». Натягнув найкращі чоботи (бо в журавля ноги довгі), взяв квітів букетик.
Прошкандибав через болото, через очерет, через осоку. Аж пристукав до цаплиної хатки край річки. Постукав довгим дзьобом у двері: «Тук-тук-тук». Вийшла цапля — пір’ячко біле розпушила, шию випрямила гордовито.
«Доброго дня, цапленько-голубонько. Прийшов я тебе сватати. Підеш за мене?» Озирнула цапля журавля з голови до п’ят. «Подивися на себе! Ноги довжелезні, ніби тички, шия теж, а дзьоб як у качки кривий. Та ще й одежа на тобі стара. Що з мене за цаплі від такого журавля буде? Іди, іди, не муч ні себе, ні мене».
Засумував журавель, опустив дзьоб, та й поплентав назад через болото. Бреде, бреде, букетик у воду впустив, сам мало не плаче. «Як же я хотів одруження, а вона мене відштовхнула». Прийшов додому, сів на купину, журиться.
А цапля закрила за журавлем двері, та й сіла думати. Сидить, сидить, аж згадала: «А чого ж це я така гордовита? Сама ж самотня — і всі знайомі цаплі вже свої сім’ї мають. А журавель же ж добрий. Та ще й господар добрий — і риби ловить, і житло має». Розкаялася цапля.
Натягла найкраще пір’ячко, наділа віночок із ряски, та й пішла через болото. Іде довгими ногами, не помічає, що шия в воду закидається. Дійшла до журавлиної хатки. Постукала тоненько: «Тук-тук-тук». Вийшов журавель — а цапля стоїть, рум’яниться: «Журавлику-голубчику, прийшла я. Передумала. Підемо одружимося!»
А журавель уже образу затаїв. Згадав, як вона з нього сміялася, як його ноги ганила. «Ні, цапленько, не піду я за тебе. Кажи, не кажи — а образу мою не загладиш. Іди собі, шукай іншого». Образилася цапля, повернулася та й пішла назад.
Іде вона болотом, плаче. «Ну й нехай. Самій спокійніше». А журавель сидить, дивиться їй услід. Та й думає: «А чого ж я її прогнав? Вона ж сама прийшла, вибачилася. А я гордістю своєю все зіпсував». Зірвався з купини, побіг за цаплею.
Прибіг до її хатки: «Цапленько, я передумав! Ходи за мене!» А цапля вже сидить, теж образу затаїла: «Не піду я за тебе. Раз відмовив — і вдруге не піду». Знов журавель пішов назад, журливий. Сів — і знов задумався. А тут і вона передумала. Та й пішла до нього. А він тим часом знов передумав, та й гордовито відказав. Так і ходять до сьогодні журавель з цаплею один до одного через болото — то він сватається, то вона. Все їй не вгодно, все йому не до смаку. І ніяк не можуть домовитися. Ось як гордість і пиха щастя крадуть. А слухала б цапля журавля з першого разу — давно б уже разом жили в одній затишній хатинці.
💛 Поки гонор водить за носа — щастя не покличеш.