Пас собі один пастушок отару овечок у широкому полі. Молоденький був, та кмітливий. Звали його Іванком. Сонечко гріє, овечки траву щиплять, а Іванко собі лежить на травичці, у небо хмаринки розглядає.
Аж тут із-за горбочка визирає сірий вовк. Голодний, худий, очі жовтенькі від голоду світяться. Облизується: «От пощастило, цілісінька отара! Зараз перекушу — і ще про запас прихоплю». Підкрався він тихо до кошари, нагледів собі найгладшу овечку.
Та Іванко-пастушок не дрімав. Помітив він вовка ще зодалек. Не злякався, не закричав, а тільки нишком підняв з трави важкенький камінь. Дочекався, поки вовк нахилився над овечкою, та як шваркне камінчиком — попало вовкові прямо в потилицю.
Закрутився вовк на місці, очі заплющив, на спину впав. Подумав Іванко: «Ой, чи не вбив я його?» Підійшов обережно, штовх палицею. Вовк лежить, лапи врозтіч, тільки бочок здіймається — дише, виходить. Тоді Іванко швидко скинув з найгладшого старого барана овечу шкуру (а той баран усе одно мав піти на свято) та й пов’язав її на вовка міцно-міцно.
Прив’язав мотузочком до боків, нацепив рога паличкою. Сидить, чекає. Очухався вовк, головою крутить — а на ньому шкура баранова. Подивився на себе — рога, шерсть біленька, ще й хвостик короткий. «Що це зі мною? — думає вовк, — невже я в барана обернувся?»
Іванко тим часом сидить на пеньку, ноги звісив, та сміється: «Ге-ге, що, бараняче, наїстися думав? А тепер сам у нас зостанешся, отара тебе прийме». Зрозумів вовк, що це пастушок з нього посміявся. Хоче втекти — а Іванко з палицею стоїть, ще й собака його, Рудько, гарчить.
Що робити вовкові? Голосити по-вовчому — собака почує, селяни прибіжать, життя позбавлять. Заскиглив він тихесенько: «Ме-е-е», — мовляв, я ж баран. А Іванко в долоні плеще: «Молодець, баранчику, гарно мекаєш!»
Пригнав Іванко вовка з отарою додому. Заперли в кошару разом з вівцями. Сидить вовк у куточку, страшенно йому соромно. А вівці його обнюхують, штовхають, не впізнають. Дивляться-дивляться: вовча морда, але овече вбрання. Не знають, що й думати.
Минула ніч — вовк не спав. Минув день — вовк сидить голодний, бо трави не їсть, а м’яса в кошарі нема. На третій день розіслав Іванко вовка пасти разом з вівцями. Іде вовк за отарою з опущеною головою. Знайомі звірі дивляться з лісу — ні, не пізнають. Один кабан зустрів — гукнув: «Привіт, баране, кудкуй же, як уся отара». Закипіло у вовка серце від образи.
На четвертий день уночі прокусив вовк зубами мотузки, скинув з себе баранову шкуру, та й гайнув у ліс, тільки його й бачили. Сам себе крадеться, нікому очі не показує. А Іванко вранці зайшов у кошару — а вовка нема, тільки шкура баранова в куточку лежить. Засміявся пастушок весело. А вовк той більше до тієї отари ніколи не сунувся, ще й іншим вовкам розповідав: «Не лізь до Іванчикових овець, бо там і барана можеш не вийти». Так Іванко розумом і своїх овечок захистив, і вовка провчив — щоб знав, як воно з іншого боку буває.
💛 Хто хоче кривду чинити — нехай спершу спробує, як воно з другого боку.