Жили собі чоловік і жінка, та й мали вони двох доньок — старшу Ганну та меншу Марійку. Старша була чорнява, та норовиста, із серцем холодненьким. А менша — русявенька, лагідна, як весняний день, з очима як небо ясне.
Усі в селі любили Марійку. Як іде вона до криниці — і пташки за нею летять, і собачки хвостиками метеляють. А Ганну ніхто й не помічав. Через те Ганна потайки заздрила сестрі. Та заздрість росла в її серці, як темна тінь під кущем калини.
Якось прийшов до батьків багатий парубок, попросив руки. Думав батько, що про Ганну той парубок прийшов, бо ж старша. Аж парубок каже: «Ні, я по Марійчину руку прийшов, бо люблю її». Заплакала Ганна потайки, а в серці закипіло чорне.
Перед самим весіллям пішли сестри в ліс по ягоди — каждна з кошичком. Ходять вони по гущавині, збирають калину червоненьку. А Ганна все думає-передумує. Завела вона сестричку до глибокого яру, де ніхто не ходить, тільки калина буйно росте.
І сталося там лихо — таке тяжке, що й розповідати важко. Не повернулася Марійка з лісу. Поховала її Ганна під кущем калини, та й зверху земельку загрібла. А додому повернулася сама, плачучи буцімто: «Загубилася сестричка, не знаю, де ділася». Шукали всім селом — не знайшли. Поплакали батьки, поплакав парубок-наречений, та й мусіли далі жити.
Минула зима, прийшла весна. На тому самому місці, де поховала Ганна сестричку, виросла калинонька — пишна, рясна, з ягодами червоненькими, як кров. Ішов через ліс молодий чабан, заблукав. Бачить — кущ калини, а біля нього таке тихе місце, наче й сум там оселився.
Сподобалася чабанові тонка пряма гілочка калини. Зрізав він її, виточив гарну сопілочку. Узяв до уст, дмухнув — а сопілочка не музикою заспівала, а словами тонесенькими-тонесенькими: «Помалу, помалу, чабане, грай, моє серденько не край. Сестра мене з світу звела, із-під калини пісня моя».
Здивувався чабан, перелякався. Та зрозумів — то сопілочка чарівна, із самої калини виросла. Поніс він її в село, в ту хату, де про Марійку плакали. Заходить, кланяється. «Послухайте, добрі люди, що сопілочка моя співає».
Заграв чабан. А сопілочка знов тонесенько: «Ой батечку рідний, ой матінко мила, мене сестриця моя в лісі лишила, біля калинки в землицю поклала, ягодами червоними мене прикрашала». Заплакали батько-мати. Зблідла Ганна, очі додолу опустила, тремтить, як осика.
Дізналися батьки про сестрин злий учинок. Пішли в ліс — і знайшли під калинкою свою менші донечку. Поховали її по-людськи, на цвинтарі, з рушниками й молитвами. А Ганна сама пішла світ за очі, від сорому й каяття. Та кажуть, мандрувала вона довго-довго, плакала-просила прощення, поки не зрозуміла, як страшно вчинила. А калинова сопілочка ще довго в селі грала — нагадуючи всім, що правда завжди вийде наверх, як та калина червона з-під снігу. І відтоді в Україні калину шанують як символ правди та пам’яті.
💛 Правду не сховати ані під землею, ані під водою — вона прийде вітром, сопілкою, словом.