Колобок

Жили собі дід та баба в невеличкій хатинці край села. Жили вони бідненько, та ладненько, і так одного дня закортіло дідові смачненького. «Бабусю, голубонько, — каже він, — спекла б ти мені колобка». А баба й відказує: «Та з чого ж я тобі спечу, дідусю, як борошна нема?»

А дід їй на те: «А ти, бабусю, по засіках помети, по сусіках поскреби — отам і набереться». Послухала баба діда, узяла крильце, вимела засіки, поскребла сусіки — і таки набрала жменьку борошна. Замісила тісто на сметані, скачала круглого колобка, спекла в печі та й поклала на віконце холонути.

Лежить Колобок на віконці, лежить-лежить, а далі набридло йому лежати. Стрибнув він з віконця на призьбу, з призьби — на доріжку, та й покотився собі через двір, через ворота, аж за село, у широкий світ. Котиться він, котиться, а сонечко світить, травичка зелена, пташки співають — весело Колобкові, ой весело!

Котиться він стежкою лісовою, аж назустріч йому Зайчик-побігайчик. «Колобок, Колобок, я тебе з’їм!» — каже зайчик, наставивши вушка. А Колобок йому тоненько-голосисто: «Не їж мене, Зайчику, я тобі пісеньку заспіваю». І заспівав: «Я Колобок-Колобок, по засіках метений, по сусіках скребений, на сметані мішаний, у печі печений, на віконці студжений. Я від діда втік, я від баби втік, а від тебе, Зайчику, і поготів утечу!» І покотився далі.

Котиться Колобок лісом, а назустріч йому Вовчик-сіренький бочок. «Колобок, Колобок, я тебе з’їм!» — гарчить вовк. А Колобок і йому пісеньку: «Я від діда втік, я від баби втік, я від Зайчика втік, а від тебе, сірий Вовче, і поготів утечу!» Та й покотився собі далі, як ні в чому не бувало.

Котиться Колобок далі, а тут із гущавини виходить Ведмідь — кудлатий, клишоногий. «Колобок, Колобок, я тебе з’їм!» — реве ведмедик. А Колобок і йому весело: «Куди тобі, клишоногий, мене з’їсти! Я від діда втік, я від баби втік, я від Зайчика втік, я від Вовка втік, а від тебе, Ведмедику, і поготів утечу!» Заспівав, заспівав — і покотився далі.

Радіє Колобок: усіх обдурив, усіх обманув. Котиться він стежечкою, аж бачить — сидить край дороги Лисичка-сестричка, хвостиком замітає. «Здоров був, рум’яний Колобочку, — каже вона лагідно, — який же ти гарненький, який рум’яненький! Заспівай-но і мені пісеньку, я твоїх пісеньок зроду не чула».

Зрадів Колобок, що його похвалили, та й заспівав на весь голос: «Я Колобок-Колобок, по засіках метений, по сусіках скребений, на сметані мішаний, у печі печений, на віконці студжений. Я від діда втік, я від баби втік, я від Зайчика втік, я від Вовка втік, я від Ведмедя втік, а від тебе, Лисичко, і поготів утечу!»

А Лисичка-сестричка вухом не повела, тільки лагідненько мовить: «Гарна, гарна пісенька, мій голубоньку, та я вже стара стала, недочуваю. Сядь-но мені на носик та заспівай ще раз — голосніше». Колобок зрадів та й сів Лисичці на самий кінчик носа.

Тільки-но заспівав він знову, а Лисичка — гам! — і нема Колобка. Так і скінчив свою мандрівку рум’яний Колобок. А дід з бабою ще довго чекали його на віконці, та й до вечері пішли без колобка. Отак воно буває з тими, хто надто вже своїми хитрощами хвалиться.