⏱ ~3 хв читання
Микиту мама послала за хлібом. У магазин — той, що поряд із будинком, через двір.
— Тільки швидко. Холодно. Шапку надінь.
Микита надів шапку — синю, з білою помпонкою. Куртку. Рукавички — товсті, в’язані бабусею. На правій вишитий маленький лось. На лівій — ялинка. Бабуся казала, так він не плутатиме, де яка.
У дворі було тихо. Сніг ще не випав, але почав летіти. Дрібно. По одній сніжинці. На щоках замело крижане. Ніс почав червоніти.
Летіли сніжинки. Повільно. Як пушинки кульбабкові — тільки білі. Микита підняв руку — просто так, бо лоскотало.
Ї на ліву рукавичку — на ялинку — впала одна. Маленька. Біла.
Микита зупинився.
Сніжинка лежала на ворсинках. Це була не просто крапочка. Це була справжня сніжинка — з променчиками, як зірочка. Менша за нігтик мізинця. Коли Микита нагнувся ближче — побачив: шість променів. Кожен з маленькими гілочками. Як ялинка в ялинці в ялинці.
Микита аж розкрив рота. Він бачив сніжинки на малюнках. Але це була справжня. Перша на його варежці. Така тонка, така красива, що здавалось — її намалював невидимий майстер.
Вона не танула. Бо варежка була холодна.
А поряд впала ще одна — на лосячу варежку. Теж із шістьма променями. Але інша. Промінчики розгалужувались по-іншому. Гілочки коротші, частіші. Як зимова сосна.
Микита обережно зняв ліву рукавичку зубами. Простягнув голу долоню нагору.
На долоню впала сніжинка. Велика. Торкнулась шкіри — і зникла. Крапелька води. Усе.
Микита аж кліпнув. Простягнув ще раз — спіймав другу. Та сама історія. Торкнулась — і нема. Тільки маленька зірочка теплої вологи.
Микита засміявся. Сам, голосно. Подумав: «Це — як короткий поцілунок».
Він стояв посеред двору. Голою долонею ловив сніжинки. Кожна — різна. Кожна — гарна. Кожна — тане за секунду.
Сусідська собачка, маленька рудувата Ляля, на повідку біля сусіда дядька Петра, подивилась з цікавістю. Дядько Петро зупинився.
— Що ти, Микитко?
— Дивлюсь на сніжинки. Вони всі різні.
Дядько Петро мовчав хвилину. Потім кивнув.
— Так. Кажуть, в усьому світі немає двох однакових. Знаєш про це?
— Не знав.
— Так розповідала мені моя баба. Скільки б їх не падало — кожна своя.
Микита замислився. Скільки сніжинок зараз падає над двором? Сто? Тисячу? А над містом — мільйон? І кожна своя. І жодна не повториться. Голова закрутилась — від такої думки.
— Дядьку Петро, а чому?
— Природа так зробила, голубчику. Кожна падає по-своєму. Через свої вітри, свої хмари. Своя температура її ліпить. Як кожна людина — своє життя робить своїм.
Микита кивнув. Йому стало щось велике в грудях. Тепле. Хоч надворі було холодно.
Дядько Петро з Лялею пішли далі. Микита постояв ще. Спіймав ще одну сніжинку. Подивився, як вона тане. Потім згадав про хліб. Побіг.
Коли повернувся додому — мама зустріла з усміхом.
— Ти чого довго?
— Я сніжинки дивився.
Мама не сварилась. Тільки усміхнулась. Сама колись, мабуть, дивилась.
За вечерею Микита розповідав татові.
— Тату. Знаєш, що в усьому світі немає двох однакових сніжинок?
— Знаю, синку.
— А я не знав. До сьогодні.
— Тепер знаєш. І це твоє знання — теж своє. Як сніжинка.
Микита засміявся. Йому подобалось так думати.
Ввечері, перед сном, він довго дивився у вікно. За склом летів сніг. Мільйон різних сніжинок. Кожна — своя.
Микита подумав: «Я теж свій». І заснув із цією думкою — теплою, як рукавичка з вишитою ялинкою.
💡 Найменше диво — теж диво, якщо вмієш зупинитись і подивитись.