⏱ ~4 хв читання
Рано-вранці Іванко з татом вийшли з машини на узліссі. У повітрі пахло торішнім листям, мокрою корою і чимось солодким — чи то остання земляниця десь у траві, чи смола з молодої сосни. Десь високо стукав дятел: тук-тук-тук-тук, ніби маленький столяр.
Іванко закинув на плечі рюкзачок з кошиком для грибів. У кишені — складаний ножик, який тато дозволяв брати тільки в ліс.
— Ходімо тихо, — сказав тато. — Ліс любить, коли його слухають.
Вони йшли по м’якій стежці. Під ногами — пружний мох, як килим. Іванко зупинявся щоразу, як бачив рудий капелюшок між мохом — і щоразу це виявлявся то жолудь, то перевернутий лист. А потім — справжній підберезник. Маленький, з товстою ніжкою.
— Цей наш, — прошепотів тато.
Іванко зрізав його обережно, як показував тато: щоб ніжка лишилась у землі. Грибочок ліг у кошик.
Вони пішли далі. Стежка повернула за стару липу — і тут Іванко зупинився.
На галявинці лежав смітник.
Не один пакет. Цілі купи. Пластикові пляшки з-під води. Бляшанки з-під кави. Розідрані пакети з-під чіпсів. Стара пелюшка від ляльки, чи що то було. І найбридкіше — скляна пляшка, розбита на гострі скалки.
Іванко скривився.
— Тату, хто це наробив?
Тато довго мовчав. Зняв з плечей свій рюкзак, поставив на стежку.
— Не знаю, синку. Хтось, хто забув, що тут не його кімната.
— А чому ми не йдемо далі? Це ж не наше.
Тато дістав з рюкзака два товсті мішки. Один простягнув Іванкові. Іванко взяв, але дивився непевно.
— Тату. Ну це ж не ми кидали.
— А ти знаєш, синку, як я думаю? — Тато сів навпочіпки, щоб бути з Іванковим зростом. — Ліс — він як чужий дім, у який нас пустили. Ми тут — гості. А справжній гість, коли бачить, що в хаті безлад — не каже «це не я». Він допомагає прибрати. Бо інакше господарю боляче.
— А хто тут господар?
Тато усміхнувся.
— Дерева. Ягоди. Жуки. Білки. Дятел, що стукає он там. Усі вони. Ліс — їхній дім.
Іванко подивився на смітник іншими очима. Уявив, як білочка біжить по гілці і бачить унизу розбите скло. Як їжачок шкандибає вночі і ріже лапку. Йому стало гірко в грудях.
— Гаразд. Я допоможу.
Вони працювали довго. Тато складав скло — обережно, у товстіший мішок. Іванко збирав пляшки і бляшанки. Знайшов навіть мокру шкарпетку — узяв її через лист лопуха, щоб не торкатись. Сміявся:
— Тату, тут хтось ногу загубив!
Тато теж сміявся. Сонце піднялось вище, прогріло галявинку. Стало парко. Іванко зняв куртку.
Коли мішки наповнились — два повних, важких — на галявинці лишилась тільки м’яка трава і кілька сухих гілочок. Жодної пляшки. Жодного клаптика паперу.
Іванко випростався. Витер лоба.
— Тату. Я тепер цей кутик знаю. Він мій трохи.
— Чому?
— Бо я тут попрацював.
Тато кивнув повільно.
— Так і є, синку. Те, що ти береш — стає твоїм. А те, до чого добре ставишся — стає твоїм найбільше.
Вони понесли мішки до машини. Дорогою назад Іванко знайшов ще два підберезники і одного маленького лисичку. Кошик радів.
Коли вже вантажили все в машину — і кошик з грибами, і мішки зі сміттям — Іванко обернувся до лісу. Там, у глибині, тихо стукав дятел.
— До побачення, — сказав Іванко тихо. — Я ще прийду.
Йому здалось, що липа на узліссі ледь-ледь хитнула гілкою. Може, від вітру. А може, прощалась.
💡 Ліс не наш — ми його гості, і гарний гість прибирає за собою.