⏱ ~3 хв читання
Усе почалось із дощу. Цілий день у вікно барабанили краплі — тонкі, нескінченні. Уляна сиділа з мамою на кухні і пила гарячий чай з лимоном. Пахло цедрою і медом.
Під вечір дощ ущух. Вийшло сонце — низеньке, рудувате, як рум’яний бочок яблука.
— Мамо, можна вийти? Тільки на хвилинку.
— Тільки в гумових. Усе мокре.
Уляна взула гумові чоботи — рожеві, з зайцем спереду. Куртку. Вийшла на ґанок. Повітря пахло свіжо — мокра трава, кропива, кора яблуні, асфальт, який віддавав останнє тепло дня.
Калюжі вона оминала. У одній побачила своє відображення з зайчиком на чоботі.
Коли проходила повз стару лавочку біля підвалу — почула щось. Тоненьке. Як писк. Зупинилась. Писк повторився.
Уляна нагнулась. Заглянула під лавочку. Там — у самому кутку, біля цегляної стіни — сиділо котеня. Мокре. Маленьке. Сіреньке, з білою цяточкою на грудях. Очі — блакитні, як небо після дощу. Писк такий тоненький, що серце стискалось.
— Не бійся. Я добра.
Вона сіла навпочіпки прямо в калюжу — не помітила. Простягла два пальці. Котеня нюхало повітря — таке мокре, що тремтіло. Раптом — кволенько — лизнуло. Язичок був теплий. Як шорстка крапля.
Уляна обережно підняла котеня обома долонями. Воно майже нічого не важило — як пушинка. Притиснула до куртки. Воно припало і не пручалось. Тільки тремтіло.
Уляна побігла додому.
— Мамо! Мамо!
Мама побачила.
— Ох ти ж, лишенько.
— Мамо, він тремтить.
Мама взяла рушник — м’який, ще теплий, тільки з батареї. Загорнула котеня. Витерла. Принесла блюдечко з теплим молоком. Котеня хлептало — швидко, аж захлинаючись.
— Мамо, — прошепотіла Уляна. — Можна, він буде наш?
— Уляночко. По-перше, треба перевірити, чи він не загубився. Може, хазяїн шукає. По-друге — кошеня це робота. Не іграшка.
— Я буду робити. Обіцяю.
— Я подумаю. А зараз — пристроїмо його в коробку.
На дно — старий светр, дуже м’який. У куточку — миска з водою. Котеня згорнулось калачиком і одразу заснуло. Дихало швидко. Як іграшковий мотор.
Наступного дня мама зробила оголошення. Сфотографувала, написала: «Знайдено сіреньке котенятко з білою цяточкою. Біля будинку. Якщо ваше — відгукніться». Повісили в під’їзді, у вайбері домого чату.
Два дні ніхто не відгукувався. Уляна годувала котенятко з піпетки — мама купила в аптеці спеціальне молоко. Котенятко ставало все живішим. Бавилось зі шнурочком. Залазило на коліна.
На третій день мама зайшла в кімнату, де Уляна читала котенятку казку уголос (нехай звикає до слів).
— Уляно. Тато сказав — лишаємо.
Уляна аж підстрибнула. Котенятко з її колін теж — і впало на ковдру, м’яко.
— Правда?!
— Правда. Якщо хазяїн не знайшовся — він наш. Назвемо?
Уляна подивилась на котенятко.
— Дощик.
— Чому Дощик?
— Бо я знайшла його після дощу. І бо він дрібний, як крапелька.
Мама усміхнулась.
— Гарно.
Дощик виріс. Перестав тремтіти. Полюбив сидіти на підвіконні і дивитись, як на вулиці справжній дощ. Інколи Уляна сиділа поряд, гладила його по теплій спинці і думала: «А якби я тоді не нагнулась? Якби пройшла повз?»
Дощик муркотів. Густо, як маленький мотор. І Уляна знала: добре, що нагнулась. Дуже добре.
💡 Кожна жива істота шукає дім — і часом дім приходить через одне маленьке рішення.