⏱ ~3 хв читання
У суботу мали їхати в парк. Великий, з лебедями, з каруселями, з морозивом. Уляна планувала тиждень — яке плаття вдягне, який бутерброд візьме з собою. А зранку мама сказала:
— Доню, не вийде сьогодні. Машина не заводиться. Тато ремонтує. Завтра спробуємо.
Уляна сіла на табуретку у коридорі. Розплакалась, не голосно, а так — тихими сльозами на колінах.
— А я так чекала.
Мама присіла навпочіпки.
— Слухай. У нас усе одно є цілий день. Двір. Сонце. Будемо щось придумувати.
— У дворі ж нічого нема.
— Точно? — мама усміхнулась.
Уляна одягла кросівки. Вийшли на ґанок. Мама взяла з кишені блокнотик і олівець.
— Гра. Знайди десять цікавого у дворі. Записуй.
— У нашому дворі?
— Так.
Уляна знизала плечима. Стала біля під’їзду. Озирнулась. Двір був такий, як завжди — пісочниця, лавочка, два каштани, кущ бузку біля сітки.
Вона зробила крок. Ще один. Подивилась униз.
Під ногою — суха гілочка, яка зігнулась смішною коцюбою. Як рогатка.
— Це раз, — сказала Уляна і записала.
Подивилась на каштан. Між корінням — мурашник. Маленький, землистий, з рухом усередині. Мурахи носили шматочки трави.
— Це два.
Піді лавочкою — три листочки клена, кожен різний. Один великий, як долоня. Другий жовтий по краях. Третій — наполовину з’їдений якоюсь гусінню — у нього була дірочка, як віконце.
— Це три.
На кущі бузку — павутина. На павутині — крапля роси, маленька, як скляна намистинка. Усередині краплі — Уляна побачила — відбивалось небо.
— Ой! Мам, дивись!
— Ого. Це чотири.
За лавочкою — котик. Сірий, з білим носочком. Він спав, обвившись хвостом. Уляна підійшла повільно. Котик прокинувся, лиш одне око розплющив. Потім потягнувся, як гумочка. Підійшов, тернувся об її коліно.
— Це п’ять. Він теплий.
Потім Уляна знайшла камінець у формі серця. Це шість. Кульбабу з білою голівкою — дунула, насіння розлетілось. Сім. Птаха на гілці, який клювався з другим за хлібну крихту. Вісім.
Вона забула про парк. Забула про лебедів. Уже сиділа навпочіпки біля мурашника і дивилась, як вони працюють.
— Уляно, обідати!
Мама гукала з вікна.
Уляна забігла додому. У блокнотику стояло вже одинадцять записів — на одну більше, ніж треба.
— Мам! Я знайшла одинадцять! Хочеш покажу?
— Хочу.
За обідом Уляна показувала кожен пункт. Мама слухала. Іноді посміхалась.
— А завтра в парк?
— Завтра тато полагодить, поїдемо.
Уляна задумалась.
— Мам. А може, спершу ще раз у двір. Я не все ще знайшла.
Мама не сказала «ні».
Поїздку в парк перенесли на неділю. У суботу ввечері Уляна сиділа на лавочці поряд із сірим котиком — він уже не боявся, ліг на її ноги. У небі повільно повзла рожева хмара. Каштан шелестів листям тихо-тихо.
Двір був той самий. Тільки тепер у ньому було видно.
💡 Радість — у простому.