⏱ ~4 хв читання
У суботу у Артема в гостях була тітка Оксана з міста. Тітка Оксана приходила нечасто — раз на пів року. Та коли приходила — завжди приносила щось смачне і незвичайне.
Цього разу вона принесла велику миску, накриту рушником.
— Що це? — спитав Артем.
— Це сирники з гарбузом, — відповіла тітка Оксана. — Я сама зробила. Спробуйте всі.
Мама поставила сирники на стіл. Артем нахилився подивитись. Вони були оранжуваті — від гарбуза. З поджаристою скоринкою. Поряд стояла мисочка зі сметаною.
Артем зморщив носа.
— Я не буду.
— Чому, синку? — спитала мама.
— Я не знаю, як вони на смак. Вони оранжеві. Я гарбуз не їм.
Тітка Оксана не образилась. Вона тільки усміхнулась.
— Як хочеш, Артемчику. Куштуй те, що подобається.
За столом усі почали їсти. Тато з’їв один сирник — задумався, з’їв ще один. Мама теж скуштувала і всміхнулась. Молодша сестричка Дашка з’їла шматочок і попросила ще.
Артем сидів зі своїм бутербродом з ковбасою — як завжди. Та краєм ока поглядав на сирники. З оранжевої скоринки виходив легкий пар. Пахло чимось теплим, ванільним і трохи горіховим. Зовсім не як гарбуз, який Артем колись пробував у супі — той був прісний і нецікавий.
Дашка облизала ложку зі сметаною.
— Артеме, ти не знаєш, що втрачаєш!
Артем подивився на сирник. Маленький, кругленький.
«А якщо спробувати? Один шматочок. Зовсім маленький. Якщо не сподобається — викладу. Ніхто не змусить».
Ця думка його заспокоїла. Бо коли можна не доїдати — то можна і починати.
— Мамо. Можна мені один?
— Звісно, синку.
Мама поклала йому на тарілку маленький сирник. Артем розрізав його виделкою. Усередині сирник був ніжний — теж оранжевий, з маленькими цяточками. Артем понюхав. Гарно пахло. Як ванільний хліб і трохи мед.
Він узяв на виделку зовсім маленький шматочок. Поклав у рот.
Зупинився.
Це було не так, як він уявляв. Зовсім не як прісний гарбузовий суп. Сирник був ніжний — як кашка з раннього ранку. Солодкий — але не дуже. Із сирним смаком — теплим, домашнім. А гарбузу він майже не відчував — лиш натяк, як осіннього вечора.
Артем прожував. Проковтнув.
Усі за столом дивились на нього з цікавістю — крім тітки Оксани. Вона спокійно мазала свій сирник сметаною і нічого не питала.
— Ну як? — не витримала Дашка.
Артем подумав.
— Смачно.
Дашка плеснула в долоні.
— Я ж казала!
Артем з’їв весь сирник. Потім узяв ще один. Полив сметаною — як Дашка.
— А чому ти раніше не любив гарбуз? — спитала тітка Оксана згодом.
Артем подумав.
— Я колись у супі скуштував — і мені не сподобалось. Я вирішив, що гарбуз — взагалі несмачний.
— А виявилось?
— Виявилось — гарбуз може бути різний. У супі — один. У сирнику — інший.
Тітка Оксана кивнула.
— Так буває з усім. Хочеш сказати «не люблю помідори» — а може, ти просто пробував один сорт. А інші — солодкі, як цукерочки.
Артем задумався. Йому здалося, що це важливо.
Увечері мама поцілувала Артема перед сном.
— Я пишаюсь тобою, синку.
— Чому?
— Бо ти спробував. Це не легко — пробувати нове. Це сміливість.
— Сміливість?
— Так. Не лише велика сміливість — як з темною кімнатою чи з висотою. Ще маленька — як спробувати незнайому страву.
Артем усміхнувся.
— А я думав, сміливість — це коли страшно.
— Це теж сміливість. А ще сміливість — це коли ти не знаєш, чи буде гарно, а все одно пробуєш.
Артем закрив очі. Йому снились оранжеві сирники, які виявились добрими і смачними. Світ був більший, ніж він думав уранці.
💡 Світ великий — і кожен новий смак може стати улюбленим.