⏱ ~4 хв читання
У неділю тато повіз Софійку у парк, де була велика снігова гірка. Зима була щедра — сніг падав цілий тиждень. Гірку діти разом з дорослими накатали так, що вона стала гладенькою, як полірована.
Та гірка була висока. Дуже.
Коли Софійка зайшла нагору сходинками, у неї злегка закрутилась голова. Внизу люди здавалися маленькими, як олов’яні солдатики. Тато стояв унизу і махав рукою. Махнув він — а Софійка цей помах ледь побачила.
— Я не буду, — сказала Софійка собі.
Вона почала спускатись назад — сходинками. Та внизу її зустрів тато.
— Що сталось, доцю?
— Високо.
— Я бачив, що ти злякалась.
— Дуже високо.
Тато присів. У нього щоки були червоні від морозу, а очі — теплі.
— А давай я з тобою?
— Як це?
— На один тюбінг сядемо удвох. Я ззаду, ти спереду. Тримаю тебе. Спускаємось разом.
Софійка подумала. Удвох з татом — це інше. Це не так страшно.
— А ми не впадемо?
— Не впадемо. Тюбінги стійкі. І я тебе тримаю.
— А якщо я заплачу?
— Тоді витру тобі сльози внизу.
Софійка зітхнула. Кивнула.
Вони знов піднялись нагору. Тато ніс великий синій тюбінг — як подушку з повітря. Нагорі вже стояла черга — дівчинка з зеленим шарфом, два хлопці-близнюки і ще одна тітка з маленьким хлопчиком.
Коли дійшла Софійчина черга, тато поклав тюбінг на старт. Сів ззаду. Софійку посадив між колін, обхопив однією рукою.
— Готова?
Софійка стиснула татову руку. Заплющила очі. Кивнула.
— Раз, два, три…
Вони полетіли.
Повітря свиснуло у вухах. Софійка відчула, як земля провалюється під ними — і одразу вирівнюється. Як її піднімає і несе вниз. Як холодний вітер обмиває щічки.
Вона хотіла кричати — від страху чи радості, сама не зрозуміла. З грудей вирвалось щось схоже на крик і сміх одночасно.
А потім — раз — і вони стояли внизу. Тюбінг плавно зупинився. Тато сміявся.
— Ти кричала!
— Я не знаю чому!
Софійка кліпнула. Подивилась нагору. Гірка звідси здавалась меншою. Зовсім інакшою.
Вона раптом помітила цікаве: страх, який її лякав цілих десять хвилин нагорі, тривав під час спуску — лише одну секунду. Може, дві. А потім був тільки вітер у вухах і вже земля.
— Тату.
— Що, доцю?
— Страх… був короткий!
— Так?
— Так. Я думала, що він буде довгий. А він — секунда. І все.
Тато усміхнувся, як умів.
— Знаєш, я тобі скажу. Страх часто такий. Великий тільки до того, як почати. А коли вже почав — він зменшується дуже швидко. Бо думати про страшне — страшніше, ніж робити.
Софійка подумала.
— Я ще хочу.
— Хочеш сама?
— Так. З моїм тюбінгом.
Тато вручив їй маленький рожевий тюбінг — той, що Софійка любила.
Вона піднялась нагору. Знов закрутилось трохи в голові. Та тепер уже Софійка знала: ця гірка — велика, але страх — короткий.
Сіла. Тато махнув унизу.
Софійка глибоко вдихнула.
Піхнула себе руками — і поїхала.
Цього разу вона не заплющила очей. Дивилась, як білі краї гірки летять повз. Як унизу наближається тато. Як вітер свіжо-холодний.
Коли зупинилась, у неї було червоне лице і широкі очі.
— Тату! Я сама!
— Ти сама.
За цю прогулянку Софійка з’їхала з гірки разів дванадцять. Може, більше. Не рахувала.
Дорогою додому Софійка йшла поряд з татом, тримала його за рукавицю і час від часу підстрибувала від радості. Сніг рипів під чобітками. Зимове сонце сідало рожевим за дахами будинків.
— Тату.
— Що, доцю?
— А завтра прийдемо знову?
— Прийдемо.
— Я ще хочу. Бо знаю — страх короткий.
Тато стиснув її маленьку руку у рукавиці. І нічого не сказав. Просто йшов поряд і всміхався у комір.
💡 Страх минає швидше, ніж ти встигаєш доїхати донизу.