⏱ ~3 хв читання
У парку насипало стільки снігу, що сосни стояли в білих шубах. На гірці вже з ранку було повно дітей — у різнокольорових курточках, з пластмасовими санчатами, з картонними дощечками. Хтось у вовняній шапці з помпоном. Хтось без шапки — вуха червоні, мама щось гукає здалеку.
Іванко прийшов з татом. У руках — синій бублик-санки. Серце калатало від нетерпіння — хотілось одразу на самий верх і одразу вниз.
Та на гірці вже стояла черга. Малесенька, тиха черга з шести діток. І ще троє у самому низу збирали санчата.
— Тату, я хочу зараз.
— Усі хочуть, синку. Ставай у чергу.
Іванко став. Спершу — нетерпляче. Переступав з ноги на ногу. Сніг рипів під чобітьми. Здалеку лунав сміх — хтось з’їхав і кричав «ура».
Попереду стояла дівчинка у фіолетовій куртці. Вона тримала зелену пластмасову дощечку. Іванко не витримав:
— А ти давно тут?
— Та хвилин п’ять.
— А ти бачила, як той хлопчик у червоному впав?
— Бачила. Він не плакав, тільки сміявся.
— А ти швидко з’їжджаєш?
— Залежить від того, як штовхнусь.
Черга трошки посунулась. Дівчинка сказала, що її звати Олена. Вона розповіла, що цю дощечку їй позичив старший брат, бо її санки минулого тижня тріснули. Іванко розповів, що його бублик надувний, що тато його надував довго-довго, і що тато по дорозі сюди впав на ожеледиці, але встав і сміявся.
Черга посунулась знов. Тепер Олена стояла першою. Вона глянула на Іванка:
— Хочеш зі мною удвох з’їхати? На бублику.
— Можна?
— Якщо твій тато дозволить.
Тато з-за плеча кивнув.
Вони сіли на бублик удвох — Олена попереду, Іванко позаду, обхопивши її руками. Хтось ззаду їх трошки штовхнув — і бублик помчав униз. Сніг летів у обличчя. Холодний, як крижана водичка. Іванко кричав «ура» і Олена кричала «ура» і десь нагорі тато сміявся, склавши руки рупором.
Внизу вони впали в м’який кучугур. Іванко був повний снігу — у рукавах, у комірі, у чобітках. Та сміявся.
Олена встала перша. Простягла йому руку.
— Ходімо знов?
— Ходімо.
Вони знов стали у чергу. І знов стояли. Та чомусь — Іванко це помітив — чекання вже не дряпало зсередини. Воно було своє. Своє місце в білому світі парку — між гіркою і сміхом.
Дорогою додому тато ніс бублик під пахвою.
— Сподобалось?
— Сподобалось.
— Що найбільше?
Іванко подумав.
— Те, як ми з Оленою стояли і чекали. Бо ми тоді стали друзями.
Тато усміхнувся куточками очей.
— Бачиш, синку. Іноді найкраще трапляється саме під час очікування.
💡 Чекати свою чергу — це теж частина гри.