⏱ ~3 хв читання
У середу, після обіду, Маринка сиділа за маленьким столиком біля вікна. Перед нею — аркуш паперу, баночка з водою, набір акварельних фарб. Сонце падало на стіл смугами через жалюзі.
Маринка малювала картину для тата. Завтра був його день народження. Тато любив море — хоч і жили далеко від моря — тому Маринка вирішила намалювати море.
Спершу — небо. Блакитне, з рожевими хмарками. Потім — синя смуга води. Потім — жовтий пляж. І ще — маленький білий човник з червоним вітрилом. На човнику — маленька крапочка, бо то був тато.
Картина вийшла. Маринка довго дивилась на неї.
— Мамо! Готово!
Мама зайшла з рушником у руках — щойно мила посуд.
— Ой, яка краса. Тато буде в захваті.
— Я зараз йому покажу. Він у вітальні.
Мама нахилилась. Обережно торкнулась мізинцем самого краю — там, де було жовте.
— Маринко. Вона ще мокра.
— Та ні. Я довго малювала.
— Подивись. Бачиш — пальчик блискучий?
Маринка глянула. На маминому мізинці справді світилась тонесенька жовта плямочка.
— Ой.
— Якщо ти зараз понесеш — фарба розпливеться. Або відіб’ється на чомусь. Або змаже долоня.
— А коли висохне?
— Як завтра вранці.
— Завтра?! Так довго!
Маринка майже сіла на стілець спиною — обурена, ображена, мало не плакала. Усі ці години вона малювала, а тепер ще цілий вечір чекати.
Мама присіла поряд. Поклала руку на її плече.
— А знаєш, що буває, як поспішати?
— Що?
— Я колись писала листа бабусі. Хотіла одразу скласти конверт. Чорнило не висохло — і весь лист став одна синя пляма. Бабуся отримала папір без слів.
Маринка засміялась — попри образу.
— А ще раз писала?
— Писала. Чекала довше. Та з того дня я знаю: краса хоче часу.
— А якщо завтра тато встане раніше за мене? І мене не буде, коли він побачить?
— А ти можеш покласти картину на стіл уранці. Сама. Не показувати спершу — нехай знайде сюрприз.
Маринка усміхнулась.
До вечора вона ще тричі підходила. Дивилась — мокра чи ні. Мама лагідно нагадувала: не торкай. Маринка терпіла. Сиділа поряд, малювала на іншому аркуші орнаменти — щоб руки були зайняті.
Зранку — ще до того, як прокинувся тато — Маринка тихесенько вийшла з кімнати. Картина була суха. Жовтий пляж — без розмазування. Синя вода — насичена. Червоне вітрило — як свято.
Вона поклала аркуш на столі біля татової чашки.
Коли тато увійшов на кухню, нерозчесаний, у домашніх штанях, Маринка дивилася з-за дверей. Тато побачив. Підняв картину обома руками. Не торкнувся фарби — взяв за краєчки. Усміхнувся.
— Це найкраще море, яке я бачив у житті.
Маринка вибігла з-за дверей. Обійняла тата за коліна. Картина була суха. Вечеря була ще далеко. А ранок — теплий.
💡 Поспіх псує найкраще.