⏱ ~3 хв читання
Уляна прокинулась з планом на цілий день. Вона мала йти з мамою у парк. Там — гойдалка, велика, на ланцюгах, і кіоск з морозивом, і качки в ставочку.
Та коли вона відкрила штору — за вікном стіна дощу. Не дрібного. Не ласкавого. А справжнього — з лопотінням по карнизу, з ріками на склі, з сірим небом, що низько висіло над дахом.
— Мамо! Дощ!
Мама зайшла з чашкою кави. Подивилась.
— Ой, ластівко. Сьогодні в парк не вийде.
— А коли вийде?
— Завтра, мабуть. Сказали — дощ цілий день.
Уляна сіла на ліжко. Уся радість ранку якось одразу зм’якла. Гойдалки не буде. Морозива не буде. Качечок не буде. Сірість за вікном.
Мама присіла поряд.
— А знаєш, що буває в дощові дні?
— Що?
— Дім стає більший.
— Як це?
— Завжди в сонячний день ми кудись біжимо. А в дощ — ми вдома, і дім нас відкриває. Кутки, які ми не бачили. Книжки, які забули. Іграшки, які давно не дістали.
Уляна замислилась.
Спочатку вона пішла в кухню і допомогла мамі замісити тісто на млинці. Борошно летіло по столу, як білий сніг. Уляна засипала його ложкою, переплутала ложки, насміялась.
Потім вона полізла на нижню поличку шафи. Там знайшла стару скриньку з гудзиками. Гудзиків було повно — великих, маленьких, дерев’яних, перламутрових, з квіточками. Уляна склала їх за кольорами. Червоні. Жовті. Сині. Білі. Сорок шість штук виявилось.
Потім — вирізала з паперу сніжинки. Хоч і не зима. Просто захотілось.
Потім — побудувала з диванних подушок будиночок. Затягла туди свою лялечку Олечку, ковдру, ліхтарик і книжку. Усередині подушкового дому пахло пилом і теплом.
Потім — сіла з татом грати в шашки. Тато прийшов з роботи раніше — через дощ випустили швидше. Виявилось, Уляна вже може поставити мату, якщо подумає.
Потім — мама показала, як зробити какао з зефірками. Зефірки плавали зверху, як крихітні білі острівчики, і поволі м’якли.
Коли надворі вже стемніло, Уляна сиділа з мамою на кухні. Дощ за вікном уже не лопотів — м’яко шурхотів, як ласкавий шепіт.
— Мамо.
— Що, ластівко?
— Мені сьогодні нікуди не хотілось. Зовсім.
— Бачиш. Я ж казала — дім стає більший.
— А завтра ж парк?
— Якщо буде сонце.
— А якщо знов дощ?
— Тоді знайдемо ще щось.
Уляна обняла маму. Мама пахла какао, мукою і трошки — дощем, бо тільки що відчинила вікно провітрити.
— Мамо. Дощ виявився не поганий.
— Він просто інший. Як буває з днями. Як буває з людьми.
Уляна кивнула. Подумала про гойдалку — і та чомусь уже не здавалась такою важливою. Завтра — то завтра. А сьогодні — це сьогодні. І сьогодні було повне.
💡 Найкраща погода — та, яка є.